Це почалось з того як вночi з пiд зоряного неба вийшла яскрава сяюча луна.Одного разу як всi лягали спати, Один чоловiк та жiнка побачили луну . Цю луну могли бачити тiльки тi якi справдi цiнують дружбу, щiрiсть та в кого добре серце. Та от вирiшили вони що це судьба . Вийшли люди на вулицю та зустрiли один одного, та с першого погляду закохалися один в одного.Вони единi на свiтi вмiли зберiгати цi якостi, вони разом переодолiвали труднощi.Вони вражали всiх людей, а тi рiвнялись ни них.Чоловiк i жiнка померли в один день.От так всi люди навчились цiнити дружбу,любов та щирiсть.
українець з походженням, але малорос за своєю суттю. Він типовий «колишній українець», у психіці якого навіки вкоренилося, що все українське — то «третій сорт», і відмовитися від свого, національного — єдиний б вирватися з «плебейського» стану. Мина Мазайло, службовець тресту «Донвугілля», соромиться свойого «малоросійського» походження. Причину усіх життєвих невдач він бачить у міщеному прізвищі: «Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло!» Він робить собі нове прізвище серед кількох таких, що звучать «благородно»: Тюльпішов, Розов, Алмазов, і врешті зупиняється на Мазєнін. У цьому рішенні його підтримує дружина Килина Трохимівна, для якої теж чоловікове прізвище, що мого вона носить багато років, «як віспа на житті…» Розпач вчувається у її словах,їх: «Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав?»
