Устина мала важке дитинство: “Ватька-матері не зазнаю: сиротою зросла я при чужині, у людях”. Відколи у десятирічному вщі йі взяли до панського двору, вона нічого окрім цілоденної, праці й не бачила. Особливо нестерпним життя Устини стало після приїзду панночки-інститутки, до якої її приставили покоївкою.
Устина зазнала багатьох знущань і від старої поміщиці, і від молодої, але це не зломило її життєлюбності і веселої вдачі: “Було мене й б’ють (бодай не згадувать) – не здержу серце, заплачу, а роздумаюсь трохи – і сміюся”.
У наш час швидкої зміни подій, швидкоплинного прогресу багато людей раптом вирішили, що в житті людини головне – накопичування матеріальних цінностей. Великі будинки, коштовності, престижні автомобілі, одяг від славнозвісних кутюр’є, шикарні курорти та ресторани та інші додатки багатого життя для деяких людей стали мірилом істинних цінностей. Але всі вони усього лише тимчасові забаганки, бо достатньо часто їх лишаються, так само, як і здобувають. Треба зрозуміти, що істинні цінності в житті людини – це її сім’я, близькі люди, яки завжди будуть поруч – і в добру, і в лиху годину. Тільки коли стаєш дорослим, розумієш, що нікому, окрім своїх батьків, ти не будеш так потрібен. І байдуже, який ти – красивий чи не дуже, багатий чи ні, ти для них найкрасивіша, найрозумніша, найкраща дитина на усій землі. Вони віддають своїм дітям усе найкраще, що мають, нічого не потребуючи натомість, і це найбагатша цінність, яку отримує людина в житті. Багато батьків у наш час помилково вважають, що достатньо матеріально забезпечити усім необхідним свою дитину, не розуміючи, що у цій гонитві лишають її цінності спілкування. Дитина бере у спадок не тільки матеріальні, але й моральні цінності, які дають йому батьки, тому потім не треба дивуватися, чому ваша дитина байдуже ставиться до біди інших людей, не поважає старість. Якщо книгу можна переписати, то життя дається людині тільки один раз, тому треба ретельно та уважно оцінювати життєві цінності, постійно пам’ятаючи про тих, хто нас наслідує.
Устина мала важке дитинство: “Ватька-матері не зазнаю: сиротою зросла я при чужині, у людях”. Відколи у десятирічному вщі йі взяли до панського двору, вона нічого окрім цілоденної, праці й не бачила. Особливо нестерпним життя Устини стало після приїзду панночки-інститутки, до якої її приставили покоївкою.
Устина зазнала багатьох знущань і від старої поміщиці, і від молодої, але це не зломило її життєлюбності і веселої вдачі: “Було мене й б’ють (бодай не згадувать) – не здержу серце, заплачу, а роздумаюсь трохи – і сміюся”.