Григір Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 року в селі Шилівці на Полтавщині в селянській сім’ї. У 1937р. батька заарештували і відправили на заслання, з якого він не повернувся. Після війни вступив у Зіньківське ремісниче училище, бо там одягали і годували. Учився виключно російською мовою. Працював на Харківському заводі ім. Малишева, але захворів на легені, повернувся в Шилівку, став колгоспником. А мусив відпрацювати 3 роки. За «втечу» відсидів 4 місяці в колонії. Звільнившись повертається на Донбас, де береться за самоосвіту. У 1951 р. Тютюнник пішов до армії, служив у морфлоті радистом на Далекому Сході. Після демобілізації закінчив вечірню школу, працював токарем у вагонному депо. У 1957–1962 pp. майбутній письменник навчався в Харківському університеті на філологічному факультеті. Саме тут він захопився літературною працею і самоосвітою. 1961 року в журналі «Крестьянка» побачило світ перше оповідання Тютюнника “В сумерки”, написане російською мовою. Автор невдовзі переклав свій твір на українську й відтоді писав лише рідною мовою. Після завершення навчання в університеті Тютюнник виїхав на Донбас, учителював у вечірній школі. 1963 року письменник перебрався до Києва, працював у редакції газети «Літературна Україна», в сценарній майстерні Київської кіностудії їм. О. Довженка, у видавництвах «Радянській! письменник», «Молодь», «Дніпро», «Веселка». 1966 року вийшла перша книжка прози Тютюнника «Зав’язь»’. Пізніше побачили світ збірники новел «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1978), книжки для дітей «Ласочка» (1970), «Степова казка» (1973), повісті «Климко» (1976) та «Вогник далеко в степу» (1978). У 1980р. присуджено літературну премію ім. Лесі Українки (за твори «Климко» і «Вогник далеко в степу») Помер Григір Тютюнник 6 березня 1980 року, покінчивши життя самогубством. За свою творчість письменник 1989 року був посмертно відзначений Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.
Объяснение:
Цікавим є персонаж Іван Котигорошко, з яким втікачі познайомились у табори біля переправи. Йому притаманні риси воїна: безстрашний, сміливий, той, ще не боїться смерті.
Він не кинув Остапа напризволяще, коли його схопили козаки, що відловлювали селян-втікачів. Справжня мужність, схильність до взаємовиручки – ось ті благородні риси, якими наділено Івана і через яких його було позбавлено життя. Він загинув як справжній воїн – у бою. Трагічний фінал цієї повісті підсилює й без того глибокий драматизм усіх випробувань, що пережили герої. Смерть Соломії, яка потонула в Дунаї, до останніх хвилин своїх не втрачаючи надії, не зраджуючи собі, з великим коханням у серці та нестримною жагою до волі в душі, була трагічною згадкою на все життя Остапу, який хоч і вижив, але не здобув ані щастя, ані волі.
