Обмеженість людських здібностей постійно стимулює до прогресу. Все, про що ми роздумуємо чи мріємо, рано чи пізно стає реальністю. Можливо, в життя всі плани втілить хтось інший, але це обов*язково станеться.
Людина мріяла літати в небі — з*явились аероплани, літаки та боїнги. Хотіла плавати в океані — тепер не є новинкою судна, кораблі та підводні човни. Сподівалась побачити космос — винайшли дирежаблі та космічні кораблі. А причиною всіх цих відкриттів стали природні амбіції людини розумної.
Насправді, наша природа вимагає парадоксальності та водночас категоричності: будь реалістом — роби неможливе..! Визначення для себе цілей, що потребують надприродніх, надможливих чи надреальних здібностей, постійно стимулюють людський мозок для все нових та більших звершень.
Позитивний результат праці можна побачити лише у випадку сумлінного та відповідального підходу до неї. Але й віра у власні сили та в необхідність досягнути мети роблять дива. Сумнів всіх, хто оточує людину, в її можливостях може двояко на неї вплинути. Комусь це додасть снаги для доказів, що всі помиляються. А комусь буде достатньо для того, щоб впасти духом та кинути будь-яку справу. Це все через невпевненість в собі та букет комплексів, що супроводжують протягом всього життя. А з цим треба боротись..! Яро та нещадно знищувати все, що може підірвати віру в себе хоч на малесеньку частинку.
Якщо ставити перед собою цілі, які іншим здаються неможливими для здійснення, то після того, як досягнеш омріяних вершин починаєш розуміти, що знаходишся лише на середині шляху. Що справжні висоти лише чекають на своїх підкорювачів. І, як кажав У. Беджот: “Найвища насолода — зробити те, що на думку інших Ви зробити не можете
Якось пастушок, погнавшись за козою, впав у провалля. Коли отямився, то побачив, що лежить на площі великого міста, кожен житель там будує свою вежу. Але ці вежі весь чась завалюються, бо кожен їх будує на свій лад.
Пастушок підійшов до одного чоловіка, й запитав, що це за місто, де можна було б щось поїсти, бо він був дуже голодним. Але на його питання ніхто не відповідав. Втративши надію знайти їжу, пастушок зустрів кволого дідуся, що стояв біля найнижчої, напіврозваленої вежі. Лише один дідусь сказав, що тут живуть самі яяни, які визнають лише своє “я” і запитань інших не чують.
Цей дідусь теж був чужинцем у цій країні. Але покинути її не міг, бо дуже слабкий і не мав сил іти далі. Він не мав сили будувати вежу, тому вона вже зовсім завалилася.
Пастушок сказав, що охоче до старому, аби йому дали щось поїсти. Дідусь розповів, що яянину ніхто не може догодити, бо тільки він сам усе найкраще знає й уміє.
Без звичайної їжі яяни обходяться, бо харчуються власним „я”. „Я” кожного із жителів країни таке невичерпне, що всі мешканці майже безсмертні. Дідусь запропонував хлопчикові взяти кельму для новоприбулих, та починати будівництво своєї вежі. Але пастушок не хотів стати яянином, тому спитав, як звідси вибратися.
Дід сказав, що є сім брам, через які можна вийти, сказавши слово “ти”. Але жоден із яян не може його вимовити.
Тоді пастушок взяв немічного дідуся собі на плечі й пішов до найближчої брами. Там вимовив чарівне слово й опинився серед рідних місць та скель. А за спиною в нього був не дід, а мішок із самоцвітами.