Мирослава — дочка заможного боярина Тугара Вовка. Багато дівчат із заможних родин стають розбещеними, слабкими, але не вона. Її батько — сильний чоловік, «як дуб»-, і Мирослава достойна його дочка. «…попри все те Мирослава ніколи не переставала бути женщиною і ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем, а все те лучилось в ній у таку дивну, чаруючу гармонію, що хто раз бачив її, чув її мову,— той до віку не міг забути її лиця, її ходу, її голосу» Побачивши дівчину вперше, тухольці говорять про неї: «От дівчина! Тій не жаль би бути мужем. І певно, ліпший з неї би був муж, ніж її батько!» 1 Тугар Вовк робить велику помилку — зраджує рідну країну й об’єднується з ворогом. Мирослава не згодна з батьком, для неї Батьківщина понад усе, навіть дорожча за батька: «Я не піду дальше. Я не стану зрадницею свого краю! Я покину батька, коли не зможу відвести його від його проклятого наміру». Потрапивши в монгольський табір, вона й там не зрікається своїх ідеалів. Коли батько просить її підійти, адже начальник монгольського війська ласкавий до них, вона жорстко одказує: «Не хочу його ласки!» Мирослава — це сильна, мужня, незламна особистість, порядна, чесна й відверта дівчина. Вона залишається вірною самій собі, своїм життєвим принципам та переконанням і не змінює їх у залежності від обставин, як її батько. І хоч любить вона свого батька, найголовніше для неї — це почуття громадянського обов’язку й вірність своїй Батьківщині. Батько її гине, й інакше не могло бути, адже це єдиний вихід для зрадника, а любляча Мирослава залишається з Максимом. Вона звертається до Захара Беркута з проханням прийняти її за дочку, бо «Тугар Вовк перестав бути моїм батьком, відколи зрадив свій край і пристав у службу монголів». Мирослава полюбила простого селянського хлопця. У цьому образі Іван Франко показав усі найкращі риси слов’янської жінки — незламну силу волі й мужність, а також щиру вірність, ніжність і палке любляче серце. В особі Максима Мирослава бачить усіх тухольців. Мирослава — один із перших образів дівчини-патріотки в українській літературі.
Всі чули ці слова Кеннеді. Але чомусь всі продовжують "нити" про те, як все у нас погано. Але от щось робити, щоб стало краще, не хоче ніхто. І всі чомусь забувають, що якщо нічого не робити, то і краще не стане. Всі очікують халяви. Чекають, що хтось (сусіди, влада, добрий дядько, потрібне підкреслити) просто прийде і дасть їм нову систему освіти, відремонтує школи, побудує лікарні та навчить лікарів, побудує заводи і т.п. Але див на світі не буває. І все треба здобувати самому.Якщо кожен українець здасть по 100 гривень, то загальна сума складе близько 5 мільярдів гривень. Якщо врахувати тих, хто не може собі це дозволити, то сумма буде десь 3-4 млрд (Ах так, я забув, ніхто не може цього зробити, всі ж в нас такі бідні і чекають мани небесної). До чого це я? А до того, що на ці гроші можна зробити багато чого - відремонтувати ті самі школи та лікарні, наприклад. Створюйте (або вступайте) громадські організації, збирайте гроші, та робіть те, що може покращити життя людей в Україні (я знову забуваю, що ніхто не буде цього робити - навіщо, це ж для інших людей, а не для себе, простіше сидіти та нити, що держава для тебе нічого не робить). Якщо цього не робить влада, то треба брати владу в свої руки. Десь можна заставити уряд виконати твої вимоги, десь зробити самому.Я вже є членом однієї суспільної організації і вже побачив, що можна своїми руками досягти того, що не зробив уряд. І навіть більш ефективно у деяких випадках - це ж треба тобі, а не уряду.Чули вислів "Хочеш зробити добре, зроби сам"?
1. вещий сон
2. Разбить их - это наша цель.
3. Монголы в порожньому селе
4. Началась битва