Успіх - досить суб'єктивне поняття. Кожна людина по-своєму розуміє його. Для когось успіх - це кар'єра. Для когось - щастя в сім'ї, здоров'я близьких людей. Раніше мені здавалося, що успіх - щось швидкоплинне, сьогодні він є, а завтра немає.
Тепер я вважаю, що в даному випадку ми говоримо про везіння. Воно короткочасне, приходить, з мого досвіду, тільки в ті моменти, коли його зовсім не чекаєш. Ну, або в критичних ситуаціях, коли раптом відбувається щось і все закінчується добре.
Багато хто думає, що везіння - подарунок долі. Воно буквально падає на вас, його неможливо передбачити. Є такі, хто вірить у магічну сутність цього поняття - за до певних дій або заклинань її можна викликати. Ще одна думка з цього приводу - божественне походження везіння (його посилають небеса людям за хороші та праведні вчинки). Скільки людей, стільки думок.
Але що ж тоді успіх? Для нього потрібно працювати наполегливо, ставити перед собою завдання. Везіння може бути у вигляді несподіваної спадщини - далекі родичі залишили вам мільйони. А от, коли ви довго працювали, недосипали, вимоталися та заробили мільйони, це успіх.
Важко визначити межі успіху. Людина все життя працювала на маленькому підприємстві. Середній дохід, стандартна квартира, сім'я. У його розумінні він успішний – йому всього вистачає. Інший заробляє мільйони, але хоче мільярди. Він вважає себе неуспішним. Сподіваюся , що я незабаром визначуся для себе - що вважати успіхом. Життя покаже.
Проблема батькiв та дiтей є провiдною темою багатьох творiв як у свiтовiй, так, зокрема, i в українськiй лiтературі. І. С. Нечуй-Левицький у повісті «Кайдашева сім'я» з великою майстернiстю показав життя українського села пiсля реформи 1861 року, викривши причини непорозумiнь i сварок на прикладi сiм'ї Кайдашiв, показав, як і чим жило молоде покоління в перші десятиліття після скасування кріпосного права. Важко було старшому поколінню, а молодому все було вперше: вперше будували своє життя некріпаками, вперше одружувалися за велінням свого серця, а не за велінням пана. А старше покоління хотіло, щоб їх слухали, як все життя слухали вони своїх батьків, пана тощо. Проблема ця вiчна, i висвiтлюється та розв'язується вона кожного разу дуже цiкаво. Головне для розв'язання цього конфлiкту, на мою думку, є усвiдомлення його причини.
Основною ж причиною конфлiкту мiж старшими та молодшими Кайдашами є нескiнченна суперечка за "моє" i "твоє", дрiбновласницькi iнстинкти Кайдашiв. Внаслiдок сутичок i боротьби за приватну власнiсть люди стають жорстокими, жалюгiдними, руйнують родиннi зв'язки, плямують власну гiднiсть та гідність близьких їм людей. Але є, на мiй погляд, тут ще один аспект - вiковий: старiсть не хоче поступатися своїми позицiями молодостi. Чесно кажучи, глибоко в душi менi дуже жаль старих Кайдашiв, що весь свiй вiк працювали, примножували добробут, ростили синiв. Їм, цим вже дорослим синам, врахувати б це, але вони впевнено будують своє життя, де на батькiвське "моє" вони вiдповiдають гострим опором. Та їх теж можна зрозумiти, бо в першi десятирiччя пiсля скасування крiпацтва свiдомiсть селян зазнала суттєвих змiн, що внесли в життя темного, забитого вiками панщини народу новi порядки. Важко до них пристосовується родина Кайдашiв, що складається з двох поколiнь. Думаю, крiм двох названих причин конфлiкту ("моє" - "твоє" та "старiсть - молодiсть"), автор висвiтлює ще одну: протирiччя мiж старим i новим ладом.
Саме соцiально-побутове середовище спотворює характери героїв повiстi, що стикаються у конфлiктi "батьки та дiти". Вічна проблема «батьків та дітей» теж прийшла до нас з сивої давнини. Однак І. С. Нечуй-Левицький уперше вказує нам на неповагу до батьків. Порушилася віковічна українська традиція шанобливого ставлення до батька-матері у дітей, і їх життя ламається, летить під укіс. Бо у своїй власній сім’ї не можна виховувати у дітей повагу до себе, коли ти зневажив своїх батьків - діти ж бо це бачать. І у нашому сьогоденні нерідко бачиш, як спілкуються брат із сестрою, бо заздрять один одному, бо спадок батьків не так поділили. Нехай Кайдаші були неосвічені затуркані панщиною, а що ж їх рівняє з нашими сучасниками? Чому ми не можемо піднятися над ними?
Останнім часом усе звертають на «український менталітет», але мені здається, що це тільки для того, щоб якось виправдати себе, бо ж таки соромно зізнатися собі у «кайдашевих звичках», які, на жаль, ще живуть серед нас. Хоч і здаються нам смішними суперечки Кайдашів, інколи ми пізнаємо в них і наших сучасників, які за «моє» готові на все. Але що цікаво - сміятись над Кайдашами - сміємось, а себе такими не бачимо. А жаль!
Успіх - досить суб'єктивне поняття. Кожна людина по-своєму розуміє його. Для когось успіх - це кар'єра. Для когось - щастя в сім'ї, здоров'я близьких людей. Раніше мені здавалося, що успіх - щось швидкоплинне, сьогодні він є, а завтра немає.
Тепер я вважаю, що в даному випадку ми говоримо про везіння. Воно короткочасне, приходить, з мого досвіду, тільки в ті моменти, коли його зовсім не чекаєш. Ну, або в критичних ситуаціях, коли раптом відбувається щось і все закінчується добре.
Багато хто думає, що везіння - подарунок долі. Воно буквально падає на вас, його неможливо передбачити. Є такі, хто вірить у магічну сутність цього поняття - за до певних дій або заклинань її можна викликати. Ще одна думка з цього приводу - божественне походження везіння (його посилають небеса людям за хороші та праведні вчинки). Скільки людей, стільки думок.
Але що ж тоді успіх? Для нього потрібно працювати наполегливо, ставити перед собою завдання. Везіння може бути у вигляді несподіваної спадщини - далекі родичі залишили вам мільйони. А от, коли ви довго працювали, недосипали, вимоталися та заробили мільйони, це успіх.
Важко визначити межі успіху. Людина все життя працювала на маленькому підприємстві. Середній дохід, стандартна квартира, сім'я. У його розумінні він успішний – йому всього вистачає. Інший заробляє мільйони, але хоче мільярди. Він вважає себе неуспішним. Сподіваюся , що я незабаром визначуся для себе - що вважати успіхом. Життя покаже.
Объяснение:
извините, что так мало