Объяснение:
Тарас Шевченко автопортрет 1857 рік.
на вдув где Тарас Шевченко так і справдіе поголив бороду, встигнувши зафіксувати її на фотографії, де він знятий в шапці і кожусі. Згодом він ще не раз відвідував майстерні кращих петербурзьких фотографів – О. Шпаковського, К. Нагорецького,Г. Деньєра, М.Досса, завдяки чому до наших днів дійшло чимало світлин і створених на їхній основі офортних і живописних автопортретів Т.Шевченка. На всіх без винятку документальних творах останніх років життя поета-художника він зображений без бороди, з густими обвислими вусами, облисілою головою і уважним зосередженим поглядом. Одна з найбільших вдалих світлин, авторм якої був М. Досі, датується січнем 1860 року.
Объяснение:
У п'єсі Івана Карпенка-Карого "Сто тисяч" простежується характерна для заможного селянина риса характеру — чим більше людина жадає набуття багатства, тим більше вона вчиняє заради грошей злочинів.
Отаким селянином у п'єсі "Гроші" (саме таку назву мала спочатку п'єса) був Герасим Калитка. Він скуповує землю в збіднілих селян, поміщиків, які не змогли протистояти йому та іншим поміщикам. Отож, усе його життя, думки спрямовані на придбання землі: Сказати, шо він був скупий — так ні. Якщо нажив так хазяйство, то знав, кому продати й у кого купити. Проте хижацько-підприємницька натура його далася взнаки. Так, якщо він намагався купити у Невідомого сто тисяч, хіба він не знав, що дещо тут нечисто. Який дурень стане продавати сто справжніх, живісіньких тисяч всього-на всього за п'ять? На мою думку, він бажав мати ці гроші, хотів, щоб його сусіди із заздрістю дивились на його землі. За жадобою розбагатіти він просто не бачив, що його дурять, не міг, ні, не хотів припустити цього. Та от сталось лихо: замість п'яти тисяч — ціла торба папірців. Через його ваду потерпатимуть його наймити, для яких він шкодує шматка хліба, які роблять усю роботу, без яких перетворилося б на ніщо усе його господарство; зазнаватиме лиха родина.
У хаті Калитки і в його господарстві все підпорядковано здійсненню мрії господаря: і жінка "з діжі не вилазить", і наймити не розгинаються в роботі, і сам Калитка йде на ризиковані шахрайські справи, які не ладний довести до кінця.
«Наприкінці 1830-х і на початку 1840-х років ми майже не розлучалися. Він жив на Острові, на 5-й лінії, будинок Аренста, а я в Академії мистецтв, де мав майстерню […] Ця майстерня являла собою одну кімнату з антресолями. На цих антресолях мій бідолашний Тарас перебував під час тяжкої своєї хвороби […] Саме тоді він намалював олійними фарбами автопортрет (рисунок з нього виконаний К.О. Брожем на дереві й гравірований академіком Л.А. Сєряковим)» [Русская старина. – 1880. – Кн. 3. – С. 589 – 590; Пономарьов Ф.П. Тарас Григорович Шевченко // Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С. 67].
Згадана гравюра вміщена у тій же книжці «Русской старины», де публікувалися цитовані спогади Пономарьова. Зображення супроводжувалося підписом: «Тарас Шевченко в 1840 р.». Гравюру Л.А. Сєрякова було вміщено також у виданому на вшанування його пам’яті альбомі [Серяков А.А. Русские деятели в портретах. – СПб., 1886]. У поясненні видавця альбому та редактора «Русской старины» М.І. Семевського зазначено: «Доданий портрет Т.Г. Шевченка є точним знімком з оригіналу, поясного живописного портрета, намальованого самим Шевченком у 1840 році, що є власністю редакції “Русской старины”» [Там само. – С. 175].