Мої враження від повісті "Захар Беркут" Найбільш відомим художнім твором Івана Франка на історичну тему є повість «Захар Беркут». Написана вона була 1822 року, але й сьогодні, на початку третього тисячоліття, цікавить і бентежить читача. У повісті змальовано наших далеких предків — українських верховинців із Тухольської долини, які зуміли героїчно оборонити рідний край від жорстоких татаро-монголів. У зображенні історичного минулого письменникові до художня вигадка та народна творчість, зокрема відома в Галичині і в Закарпатті легенда про затоплення монголів тухольською громадою.
Героями повісті є мудрий ватажок тухольської громади Захар Беркут, його мужній син Максим, жителі селища Тухля, підступний Тугар Вовк, його дочка Мирослава. Найбільше сподобався та запам'ятався мені образ Мирослави.
Мирослава змальована Франком як казкова лісова принцеса, незвичайна та дивовижна.
Це молода дівчина, що рано втратила матір, знала лише любов і турботу батька — Тугара Вовка. Можливо, саме тому Мирославі до вподоби «чоловічі» інтереси — приміром, полювання на ведмедя: «батько, щоб розважити свою самоту, брав її всюди з собою... привчив її владати рицарською зброєю, зносити всякі невигоди і сміло стояти в небезпеках. ... Але попри все те Мирослава ніколи не переставала бути женщиною: ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем...» Згодом ми довідуємося, що героїня має неабияку силу характеру: зрозумівши, що її батько — зрадник, залишає його й воює проти нього та монголів разом із тухольською громадою. Дівчина просить Захара Беркута прийняти її за дочку.
Можна зробити висновок, що для Мирослави головне — бути вірною собі, діяти так, як підказують сумління й серце. Увесь час вона серед вояків - тухольців: приносить Захару Беркуту звістку про сина, передає його поради, бере активну участь у боротьбі з ворогами, навчає тухольців робити метавки, лікує поранених. Не дивно, що саме така дівчина покохала відчайдушного й сміливого Максима, Захарового сина. Вона зізнається йому в коханні, клянеться у вірності. Навіть коли Максим опинився в полоні, Мирослава, ризикуючи, йде до ворожого табору, пропонує хлопцю тікати, а сама хоче залишитися замість нього. Доля виявилася прихильною до закоханих: вони з гідністю переносять усі випробування та єднаються в пару.
Повість «Захар Беркут» нагадує про те, що за щастя завжди треба боротися.
Іван Нечуй-Левицький — один із найвизначніших українських письменників, автор таких відомих творів з народного життя, як "Микола Джеря" і "Кайдашева сім'я". Ці твори стали неначе чистими перлинами на ґрунті української літератури, виділяються своїм високим художнім рівнем, письменницькою майстерністю.
Уже з перших сторінок повісті "Кайдашева сім'я" читач потрапляє в село Семигори, що знаходиться в яру, який "в'ється гадюкою між крутими горами, між зеленими терасами". В уяві постають під солом'яними стріхами хати, подвір'я, що огороджені невисокими тинами, з димарів ледь помітною змійкою вгору піднімається дим. Нарешті зустріч з героями. Неначе живі стають вони перед очима. Ось Маруся Кайдашиха — гарна господиня, що рано встала і почала готувати сніданок. Кріпаччина висушила її душу, знищила в ній все добре, ніжне, ласкаве, Тепер жадоба до власності керує всіма її вчинками. Вона довгий час працювала в панів, навчилася зневажливо ставитись до бідніших за себе. Саме через це в сім'ї найчастіше виникали сварки.
Тут. же її чоловік Омелько Кайдаш. Він не сидить без діла. Працює по господарству. Його зовнішність і характер мали на собі відбиток важкої праці. Пекучий біль неволі, який залишився в його душі, він намагався залити горілкою. Вона й довела його до загибелі. Стає жаль цього працьовитого, доброго чоловіка, якого згубило пияцтво, безвихідність підневільного життя.
Чим більше заглиблюєшся в текст, тим важче стає на душі. Але чому ж? Та тому, що рідні люди перетворюються на ворогів. Невже так можна ненавидіти найрідніших? І через що? Хіба тут винна лише власність? А де поділися людська совість, повага, милосердя, душевна щедрість? Якими ж принципами керуються герої твору? Постійні сварки за "моє" і "твоє", життя за принципом: "моя хата скраю", думки тільки про себе, а про інших байдуже. Відстоюючи ці принципи, вони готові очі повибивати одне одному. І не тільки у переносному значенні, адже Мотря у сварці за мотовило дійсно вибила свекрусі око. А пригадаємо епізод, коли та ж Мотря полізла на горище, щоб забрати свою курку, і заодно покрала яйця в Мелашки. Лаврін забрав драбину, і "Мотря теліпалася на стіні, наче павук на павутинні". Читаючи повість, ми сміємось. Але сміх цей гіркий. Письменник з такою художньою майстерністю змалював дрібновласницький побут українського села, щоб ми від душі посміялись і разом з тим здригнулися від жаху. Ми ж знаємо, що українці — народ добрий, щедрий, привітний, гостинний. Але стає зрозумілим, що постійні злидні, нестача зробили їх дріб'язковими, виховували жорстокість, злість, бездушність, заздрість.
Повість учить нас, що людина, незважаючи на соціальні умови, повинна бути великодушною, повинна розуміти оточуючих, щоб ніякі причини, перешкоди, труднощі не змогли б зробити з неї егоїста та власника. Тож будемо цінувати родинні стосунки, підтримувати одне одного, бо дружба та злагода між членами родини — це запорука спокійного, довгого, щасливого життя.
Рання осінь - це найулюбленіша моя пора року. Ще стоять теплі дні, але листячко де-не-де вже жовтіє або червоніє. Вже не так спекотно, як у серпні, і можна досхочу гуляти. У річці ще можна купатися, але ввечері вже прохолодно. Пташки скоро попрямують на південь, зимувати. Першими відлетять ластівки. Я люблю осінь ще й за те, що найсмачніші яблука - осінні. А ще повсюди продаються величезні кавуни та дині. Осінні квіти вражають своїм різнобарв'ям. Рання осінь, на мій погляд - найкрасивіша пора року.
Найбільш відомим художнім твором Івана Франка на історичну тему є повість «Захар Беркут». Написана вона була 1822 року, але й сьогодні, на початку третього тисячоліття, цікавить і бентежить читача. У повісті змальовано наших далеких предків — українських верховинців із Тухольської долини, які зуміли героїчно оборонити рідний край від жорстоких татаро-монголів. У зображенні історичного минулого письменникові до художня вигадка та народна творчість, зокрема відома в Галичині і в Закарпатті легенда про затоплення монголів тухольською громадою.
Героями повісті є мудрий ватажок тухольської громади Захар Беркут, його мужній син Максим, жителі селища Тухля, підступний Тугар Вовк, його дочка Мирослава. Найбільше сподобався та запам'ятався мені образ Мирослави.
Мирослава змальована Франком як казкова лісова принцеса, незвичайна та дивовижна.
Це молода дівчина, що рано втратила матір, знала лише любов і турботу батька — Тугара Вовка. Можливо, саме тому Мирославі до вподоби «чоловічі» інтереси — приміром, полювання на ведмедя: «батько, щоб розважити свою самоту, брав її всюди з собою... привчив її владати рицарською зброєю, зносити всякі невигоди і сміло стояти в небезпеках. ... Але попри все те Мирослава ніколи не переставала бути женщиною: ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем...» Згодом ми довідуємося, що героїня має неабияку силу характеру: зрозумівши, що її батько — зрадник, залишає його й воює проти нього та монголів разом із тухольською громадою. Дівчина просить Захара Беркута прийняти її за дочку.
Можна зробити висновок, що для Мирослави головне — бути вірною собі, діяти так, як підказують сумління й серце. Увесь час вона серед вояків - тухольців: приносить Захару Беркуту звістку про сина, передає його поради, бере активну участь у боротьбі з ворогами, навчає тухольців робити метавки, лікує поранених. Не дивно, що саме така дівчина покохала відчайдушного й сміливого Максима, Захарового сина. Вона зізнається йому в коханні, клянеться у вірності. Навіть коли Максим опинився в полоні, Мирослава, ризикуючи, йде до ворожого табору, пропонує хлопцю тікати, а сама хоче залишитися замість нього. Доля виявилася прихильною до закоханих: вони з гідністю переносять усі випробування та єднаються в пару.
Повість «Захар Беркут» нагадує про те, що за щастя завжди треба боротися.