Чи хотів би я мати такого друга як Толик?
(за оповіданням "Федько-халамидник" В. Винниченка)
Перш ніж відповісти на це питання, треба з'ясувати, що то за людина була Толик, і, можливо, спробувати його зрозуміти. Ось що каже Володимир Винниченко про нього: "А найбільше доставалося за Толю. Толя був син хазяїна того будинку, де вони жили. Це була дитина ніжна, делікатна, смирна. Він завжди виходив надвір трошки боязко, жмурився від сонця й соромливо посміхався своїми невинними синіми очима. Чистенький, чепурненький..." Толя жив на одній вулиці з іншими хлопцями і часто бачив у вікно, як гуляють діти простих робітників. І йому подобалися їхні забавки. Так, наприклад, коли була сильна злива і діти гуляли під дощем, стрибали в калюжі, вишукували різні залізячки у струмках, Толі теж хотілося бути з ними. Він теж хотів розділяти радість і тому виходив на вулицю і приєднувався до хлопців. І хоч часом ставало "холодно і страшно, але він не хоче, щоб його звали бабою". За цих обставин я навіть розумію Толика. Він теж дитина, а кожній дитині притаманні звичайні дитячі радощі. Проте він має не таких батьків, як решта. Вони багаті, виховані і освічені. І ці батьки постійно тиснуть на свою дитину, забороняючи їй робити те, що вона бажає. Тому особливої вини Толі у тому, що він "делікатний і смирний", нема. Він вихований в середовищі, представники якого вважають себе кращими за інших. Вже з самого дитинства він звик, що якщо добре попросити, то батьки йому все дозволять, що можна на когось звалити провину, і батьки в це вірять, особливо, коли винним робиш звичайних бідних людей. Толя вже так звик відбріхуватися, що не уявляє, як може бути по-іншому.
Я занял твою душу
Он стоял глядя в окно. Ооо! Этот безумный и не справедливый мир! Он этих малолеток, а они так обошлись! Эйнар как всегда выкрутился, его миссис Лисандер вытащила, сказала мы его насильственно заставили... Враньё! Раздались шаги в дверь постучали... Сглотнув подступившие слёзы, Артур "Войдите". Краем глаза он увидел вошедшего.
-А... Это ты Йомен?
-Ну конечно же это я! Кто же ещё? А ты думал Счастливчик Эйнар?-в его голосе чётко слышалось нескрываемое презрение.
-Нет!-Артур улыбнулся,-до него теперь мне всё равно! Трус-одно слово!
-Зато мы до жути храбрые!-в голосе Йомена слышалась улыбка.
На улице послышалась сирена и звук мотора.
-Это менты...-выдохнул Артур.
-Прощай... Друг!
-Только друг?-голос Артура был расстроен.
-Нет... Не только друг...
Артур почувствовал чужое дыхание. Он резко обернулся. Йомен прижал его к себе. Его губы были всё ближе. Артур мгновенно ответил на поцелуй. Но к ужасу ( а может к счастью ) они стояли возле окна.Артура перекосило от ужаса, когда он понял что ещё чуть-чуть и он упадёт секунды и произошло сразу две вещи. Первая-поцелуй закончился, а вторая-Артура перевесило и он упал...
***
Йомен же с неподдельным ужасом в глазах смотрел на смерть друга, а теперь ещё и son amour(*) и не понимал что ему делать... Наконец понял... Бесстрашно он поднял колени на подоконник и спрыгнул с высоты 5 этажа...
Как ни странно он не умер от разрыва сердца ещё в полёте, но только он упал на землю почувствовал жуткую боль до слёз в голове и громкий треск в ушах.Он подполз к Артуру и с жутких усилий дотронулся до уже похолодевшей руки Артура. Он взглянул на небо... А затем... Перестал чувствовать себя