Юрко переживав через каченнят та Тосю. На наступні вихідні мама сказала ,що вони їдуть у село. Юрко зрадів, але для нього було соромно дивитися у вічі Тосі . Він вирішив купити подарунок . Приїхавши у село , Юрко одразу побіг до Тосі, але в дома він її не зустрів. Бабуся Фрося сказала що вона пішла до річки годувати каченнят. Юркові стало не по собі, У голові було лише одне "а що ж скаже мені Тося?" " як я буду дивитися на маленьких каченнят?" . Ніби щось цокнуло, він побіг до Тосі. дивлячись на тосю та на качку яка гордо пливе, а за нею каченнята,Юркові стало добре на душі. Він попросив пробачення у Тосі,вручив подарунок. Можливо у Тося у душі мала трішки образи на нього.але вона пробачила його. і вони радісно побігли грати у м*Яча. вони ходили кожен день до Річки і бачили там щасливу сум*ю дикої качки!
Там цитати тоже есть
У ряд нагарніших та красивих треба поставити ім'я головної героїні драми «Бояриня» Оксани Перебійної. Цей образ несе в собі не лише жіночу вірність і любов, а і відповідальність за українську національну справу. Оксана - освічена, волелюбна дочка козака. Степану вона говорить:
Не думай, ніби я порожня панночка що тільки має на розумі забави і залицяння.
Оксана полюбила Степана і думала, що окрім нього їй нічого не треба, одружившись, в спорідненому крузі вона вважала себе найщасливішим. І усе змінилося після переїзду в Москову. Чужі звичаї, неволя, зневага, тут «якась неволя басурманська» : не смій ні око підняти, ні розмову підтримати, ні за ворота двору ногою ступити. Вона з болем усвідомлює своє невільництво, з болем вириває з серця надії на заступництво за скривджених співвітчизників. Немає сили у неї перенести справжнє положення свого чоловіка, який «повинен »холопом Степкой« себе називати і руки цілувати, як невільник».
Больових страждань наносить Оксані не так розлука з батьківщиною, як діяльність, беззмістовне життя. Невипадково згадується шабля, що заіржавіла в піхвах, яка втратила своє призначення. «Руки від крові чисті» здаються покритими іржею, оскільки нічого не робили для завоювання волі і свободи. Героїня здійснює суд над собою, вважаючи, що її життя позбавлене сенсу. І з цих пір сили поступово покидають Оксану, вона не здійснює опору хвороби. Усвідомлення відступу від власних принципів роздирає дівоче серце. Коли настало прозріння, вона побачила боязливу душу Степана, його надмірну обережність і бездіяльність. Власним приниженням перед царським оточенням він принижував і дружину.
Занадто я жаліла… у тому і горе… Якби я мала сили не жаліти, то вирвалася б геть з цього ярма - і ти б звільнився від іржі…
говорить Оксана. І це, я думаю, марні очікування. Оскільки чоловік, який дуже дорожив своєю кар'єрою, колись би не покинув службу і не пішов би за нею. Важко переживає Оксана національне приниження: «Зламалася воля, Україна лягла під ноги Москві». Вона відчуває свою непотрібність рідному краю. «Кому потрібне те моє здоров'я, та і я сама»? — роздумує розчарована жінка, Оксана помирає. «Неможливість будь-якої самостійної патріотичної дії з боку самої Оксани, а звідси — омертвляння національних коренів, гірке відчуття власної непотрібності Україні наблизили ранню смерть героїні», — вважає Олесь Ковальчук. У передсмертних словах Оксани сплелися ніжна любов до рідного краю з невимовною скорботою, народженою її невільницьким положенням.
