Лірика Олександра Сергійовича Пушкіна дуже різноманітна. Це був дуже обдарована людина, однаково талановито писав вірші і прозу. Він торкався у своїй творчості багато теми: кохання, дружби, свободи. Дуже важлива в поезії Пушкіна тема природи.
Пушкін дуже любив російську природу, цінував її. Вона надихала поета на створення нових прекрасних творів.
Одним з яскравих прикладів таких творів є вірш “Осінь”. Більше за всіх часів року поет любив осінь. Зазвичай осінь в поезії пов’язана з настроєм смутку. Пушкін ж саме в’янення природи розцінює як могутній рух життя.
Спочатку поет описує різні пори року і пояснює, чому він їх не любить, чого вони йому не підходять:
Тепер моя пора: я не люблю весни;
Нудна мені відлига; сморід, бруд – навесні я хворий;
Кров бродить; почуття, розум журбою обмежені…
Ох, літо червоне! любив би я тебе,
Коли б не спека, та пил, та комарі, та мухи.
Ти все душевні здібності гублячи,
Нас мучишь; як поля, ми страждем від засухи…
Вибір поета своєрідний. Адже в основному люди люблять якраз такі часи року, як весна або літо. Але ліричному героєві ці сезони не приносять жодного задоволення. Він любить осінь. Тільки в цей час року він відчуває себе чудово. Йому близька краса в’янення російської природи:
Сумовита пора! Очей очарованье!
Приємна мені твоя прощальна краса –
Люблю я пишне природи увяданье,
В багрец і в золото одягнені лісу…
Пушкін знайшов справжню красу і принадність у скромній осінньої природи: “Сумовита пора! Очей очарованье! Приємна мені твоя прощальна краса…”. Навколишня природа впливає на творчість поета. Саме восени до нього приходить особливе натхнення.
Природа у творчості Пушкіна наділена глибоким філософським змістом. Вічні закони природи Пушкін розглядає як найглибшу мудрість світу. У вірші “Знову я відвідав…” Пушкін описує свої враження від відвідин Михайлівського. Там він провів у засланні два роки. Думки поета звертаються до прожитому, він сумно розмірковує про себе і про час.
Вірш дуже просто за своїм образам і настрою. Пушкін перераховує пам’ятні місця, факти свого життя (“Ось опальний будиночок…”, “Ось пагорб лісистий…”), бачить невблаганний плин часу: “… і багато Змінилося в житті для мене, І сам, покірний загальному закону, Змінився я…”.
Пушкін відчуває мудрість цього “загального закону” – вічного оновлення і торжества життя. Він втілюється у його вірші в центральному образі трьох сосен.
Скромна природа стала могутнім джерелом поетичного натхнення і глибокого філософського прозріння. Пушкін вітає народження нової “зеленої сім’ї”. Поетові радісно думати про те, що він невіддільний від природи. На душі у нього хоч і сумно, але світло. Тому він так відкрито дивиться в майбутнє.
Таким чином, тема природи відіграє важливу роль у творчості Пушкіна. Самому поетові важливо усвідомлювати себе невід’ємною частиною вічного руху буття. Природа здатна надихнути поета на творчість, подарувати йому прекрасне самопочуття. За до навколишнього середовища Пушкін розуміє мудрі закони всесвіту: все рухається, все змінюється, все народжується і вмирає.
Тема: символічне оспівування України – неповторна краса природи, невмируща слава запорозька, мудрість Ярослава.
Головна думка: заклик любити Україну (уславлення рідної країни).
Для довідки.
Світязь — найглиб¬ше в Україні озеро.
Батурин – легендарна гетьманська столиця.
На річці Альта (права притока Трубежа в басейні Дніпра) в 1019 році Ярослав Мудрий остаточно розбив Святополка.
Художні засоби.
Епітети: «таємничих лісів», «голосом дивним, похмурим», «давній надтріснутий дзвін», «тонесенько плаче».
Уособлення: «плаче ріка».
Метафора: «у нього сто сот голосів», «таке воно в світі одне», «туман таємничих лісів».
Порівняння: «голосом …, як давній надтріснутий дзвін».
Повтори (тавтологія): «сто сот», «світить і світить», «Я Світязь, я Світязь, я Світязь», «Батурин, Батурин, Батурин», «Я Альта, я Альта, я Альта».
Повтори (анафора, єдинопочаток): «Воно мені …».
Риторичні оклики: «Я Світязь, я Світязь, я Світязь!», «Батурин, Батурин, Батурин!», «Я Альта, я Альта, я Альта!»
Риторичне запитання: «А хто ж ти така?», «Невже ти не чуєш мене?!».
Пестливі слова: «тонесенько».
Кількість строф: чотири.
Рими: лісів – голосів, одне – мене, похмурим – Батурин, дзвін – навздогін, така – ріка.
Протягом усього розвитку світової етичної думки проблема щастя знайшла відображення у творчості кожного значущого для власної доби мисленника. Що таке щастя взагалі? Якими мають бути засади людської поведінки, чим слід керуватися особистості, аби забезпечити для себе та інших глибоке й тривале щастя? – ці запитання в різних формулюваннях ставили собі Сократ і Аристіпп, Епікур і Зенон, Піррон і Сенека, Епіктет і Марк Аврелій, Спіноза і Гельвецій, Кант і Гегель, Фейєрбах і Маркс...
Для когось щастя — це «абсолютна» свобода, бажання діяти так, як заманеться, що у свою чергу завжди робить людину нещасною і в кінцевому випадку вона сама це визнає. Хтось вважає, що щастя — це повна спокійна самовдоволеність власним життям, але ж на світі існує багато різноманітних проблем і рано чи пізно таке задоволення зникне у зв’язку з неминучою старістю чи якоюсь хворобою або ж зі смертю близьких нам людей, а разом з ним зникне і так зване щастя. Можливо хтось почувається щасливим тоді, коли досягає поставленої мети, але ж все тече, все змінюється і колись (а може й відразу після того, як людина зрозуміла що це для неї і є щастя) мета стає недосяжною, а з нею і щастя.
Усі хочуть бути щасливими, проте уявляють щастя по-різному. Навіть фахівці не можуть однозначно надати визначення цього поняття. Часто це пов'язано з ототожненням трьох феноменів: щастя; уявлення про щастя, тобто щастя, яким його знає буденна свідомість (мораль є формою суспільної свідомості буденного рівня); «щастя» як поняття етики. Все це породжує непереборні труднощі, оскільки втрачається предмет теоретичного аналізу.
Поняття «щастя», як і будь-яке інше наукове поняття, є не об'єктом, а результатом пізнання. Філософія не може обійти увагою ті напівпоняття-напівуявлення про щастя, якими послуговується буденна свідомість, що своєрідно осмислює цей феномен. Результатом такого дослідження і є чітко окреслене поняття «щастя».
Взаємозв’язок сенсу життя та щастя виявляється в тому, що наявність конкретного сенсу життя є умовою щастя, а з іншого боку – прагнення досягти щастя таким чином дає з’ясований сенс життя.
Актуальність данного дослідження полягає у пошуку відповіді на питання про сенс життя та наявність у ньому щастя, що неможливо зрозуміти поза процессом сапопізнання та прагнення до гармонії із світом загалом та власне із собою зокрема.
Метою даної роботи є аналіз ідеї самореалізації людини як шлях досягнення істинного щастя. Ця мета дослідження обумовила вирішення наступних задач:
- проаналізувати поціновування щастя в контексті європейської філософії;
- дослідити онтологічно-екзистенційні виміри щасливого буття.
Об’єктом даного дослідження виступає щасливе буття, природа та його досягнення.