Коли я побачив назву повісті Анатолія Дімарова «Блакитна дитина», то трохи здивувався. Дійсно, хіба може дитина бути блакитного кольору? «Мабуть, фантастика», — подумалося мені. Але насправді виявилося, що цей твір — чесна, відверта, щира, весела розповідь дорослої людини про своє дитинство. Коли син письменника приходить додому із двійкою чи зауваженнями вчителя в щоденнику, то бабуся та мати, дорікаючи йому, з І’виховною метою» розповідають, яким слухняним та розумним ріс батько хлопчика. Влакитна дитина — це ангел, якась ідеальна дитина, певно, яка реально й не існує: «Блакитна дитина, викликана прямо з небес бабусею та мамою, пурхає над моєю головою, вимахуючи сніжно-білими крильцями, сяє рожевими щічками й докірливо дивиться на забілку повними всіх на світі чеснот голубими очима».Проте батько-пі чомусь стає трохи ніяково, як і його синові-бешкетнику, у нього також палають вуха від сорому: «Адже коли б оця блакитна дитина залетіла багато-багато років тому в наш п’ятий «Б» клас, вона не вирвалася б звідти живцем. А якщо й вирвалася б, то з обдертими крилами. І найбільше отого блакитного пір’я, звичайно ж, лишилося б у моїх жменях!»Розповідь починається з метафоричної притчі про чарівний місток пам’яті. Місточок провисав над безоднею, і по один бік жила людина, а по другий було все, що потрібно їй для життя. І жити б людині вічно, коли б місточок не вужчав з кожним днем. Стурбована, щоразу набирала людина все більше припасів. Але чим важчою ставала її ноша, тим вужчим — місточок. Автор говорить, що він також стоїть над такою «прірвою», а по той бік — прожиті роки: «І доки не щез місточок моєї пам’яті, буду ходити по ньому, хоча б він став такий вузенький, як лезо ножа». Але невблаганний час віддаляє автора від нього ж самого, коли він був хлопчаком… Отже, із теплотою Анатолій Дімаров перекидає місток із дорослого життя в дитинство, яке припало на важкі воєнні та післявоєнні роки. Переходить через місточок і знову опиняється в дитинстві — з молодою мамою, молодшим братом, друзями.Статків у родини не було. Мама — вчитель, зарплатня невелика, але в приміщенні є етажерка з книжками та зошитами. Толя любить читати, учитель математики навіть поставив йому двійку через те, що хлопець читав на уроці «Тараса Бульбу», уявляючи себе лицарем. Навесні хлопці, не зважаючи на небезпеку, катаються на кригах, майже всі літні канікули проводять на річці — купаються, ловлять рибу та раків. Автор навіть висловлює цікаву, на мій погляд, думку про те, що люди, які виросли на берегах таких чистих і веселих річок’, не можуть бути злими й похмурими. А ще діти катаються на конях, ганяють по лісу, роблять набіги на чужі городи та садки!Мене вразив епізод, коли Толя з приятелем Ваньком, вирішивши налякати дівчат, бере до рота жабеня. Але, злякавшись, завуча, випадково ковтає жабку. Ночами хлопчик прислухався: чи не стрибає вона у нього в животі. І сміх, і гріх, як то кажуть!З теплотою герой розповідає про своїх учителів: Павла Степановича, Віктора Михайловича, Галину Іванівну. Останнім двом хлопці-бешкетники навіть до одружитися: обкидали зіпсованими яйцями залицяльника вчительки, і та була змушена йти на виставу з Віктором Михайловичем.Через місяць вчителі побралися. Але з найбільшою любов’ю Анатолій Дімаров згадує свою люблячу матір. Між дітьми та мамою склалися довірливі, щирі стосунки. Вона, на відміну від односельців, ніколи не лає та не б’є своїх синів. Із гордістю Толя каже: «Моя мати найкраща в світі!»Отже, Толя — не блакитна дитина, не янгол. Це звичайний хлопець, у шкільному житті якого було багато пригод — веселих і не дуже. Звісно, що Анатолій Дімаров, пам’ятаючи, яким він вбув у віці свого сина, краще розуміє власну дитину. Адже за розвагами та бешкетами він помічав у житті важливі речі й цінував їх: уміння мріяти, товаришувати, відповідальність за молодших і слабших, прагнення до добра й справедливості, тонке відчуття краси природи, почуття гумору.
Багато рис характеру, які ми виховуємо в собі з самого дитинства, за до батьків або самостійно, допомагають нам у подальшому. На мій погляд, одним з таких якостей є терпіння. Адже кожному з нас доводиться що-небудь терпіти. Хтось терпить постійні пробки по дорозі на роботу, хто-то докори батьків, а хтось- щоденну фізичну біль, намагаючись встати на ноги після операції, щоб вести повноцінне життя. Терпіння - це закон сучасного суспільства.Так що ж таке терпіння? У словнику Даля дається наступне визначення: «Терпіння - це стан, властивість, протилежне нетерпінню, непостійності, необачності, запальності, вимогливості. Терпіти - значить виносити, переносити, потребувати, страждати, кріпитися, мужатися, триматися». Саме в терпінні проявляється сила і велич духу, лагідність, смирення, поблажливість. Словник Ожегова говорить нам, що терпіти – це миритися з наявністю, з існуванням чого-небудь мимоволі; стійко переносити що-небудь, наприклад, страждання, біль, незручність. У свою чергу словник Ушакова стверджує, що терпіти - значить не вимагати поспішності, бути такою людиною, що завжди може відкласти розпочату, почекати. Народна мудрість, виражена в прислів'ях і приказках, говорить: «Терпіння і труд все перетруть». І це, дійсно, так. Терпіння притаманне кожному з нас, адже воно є головним законом життя. Просто хтось має їм у більшій мірі, хто в меншій. Багато людей, коли починає будь-яку справу, раптом стикаються з труднощами, забувають про свою мету й зупиняються на півдорозі. І лише деякі, терпляче й наполегливо працюючи, домагаються бажаного... Майже всі професії вимагають від людини самовладання і стійкості духу, а головне – терпіння. Адже будь-який успіх залежить не тільки від винахідливості, але і від терпіння. Терпеливе ставлення до колег, підлеглих, уміння терпляче і уважно розбиратися в будь-якій роботі - ось професійне кредо будь-якого, закон сучасного життя.Самим великим терпінням, на мій погляд, повинен володіти людина, що працює з дітьми, - це вчитель або вихователь. Кожен день я ходжу в школу і бачу, як нелегко викладачам доносити знання до нас, учнів, не завжди бажають щось засвоювати й запам'ятовувати. Але вчитель не має права здатися, це його робота, покликання. І терпіння – головний закон його життя. Терпляче пояснюючи матеріал уроку, намагаючись по крупицях донести до учнів все саме нове й цікаве, вчитель відкриває нам двері у величезний світ, допомагає зрозуміти і знайти себе, визначитися з життєвим вибором.Терпіння – це ще і самий необхідний аспект для створення щасливої сім'ї. Терпеливе ставлення до недоліків і слабкостей один одного – це головне в побудові сімейних відносин. А виростити дітей, здорових і морально, і фізично, можуть тільки терплячі батьки, поважають інтереси один одного і інтереси дитини.Здатність проявляти терпіння є силою, з якою ніяка інша сила не зрівняється. Русь-матінка не раз зазнавала набігів чужинців, але ніхто і ніколи не зміг розгромити і захопити нашу країну, а все завдяки волі і терпіння російського народу.Росія – багатонаціональна держава. Толерантне ставлення один до одного народів, що живуть в ній, їх дружба і взаєморозуміння – це теж терпіння, вміння приймати і поважати чужу культуру, релігію, традиції. Саме це і робить нашу країну такою могутньою!Важливо пам'ятати, що терпіння завжди щедро винагороджується: комусь приносить гроші або успіх, кому-то любов чи славу, самоповага або здоров'я. Якщо ви змогли винести всі випробування на шляху до мети, значить, вас можна назвати по-справжньому терплячим і стійким людиною, гідним того, до чого ви прагнули.
Кожна людина чогось навчаєть з цьго твору, але я для себе вибрала що людські якості є головними для людини. мені було дуже приємно ,що брат пройшовши таку важку дорогу заради сестри. важкі випробування як для юнака так і для дівчинки. справді, так важко сприймати ці болючі історії з колишнього розуміти кожну болючу рану. я навчилася що потрібно допомагати своїм близьким, друзям бо це ті люди заради яких можна піти на край світу щоб їм було добре поруч зімною, хочу додати що ця історія я справжньою за відчутями, емоціями. Можви некожен ще щось засвоїв з історії цих таких малих дітей, але маленька істина є в цьому.
