Україна – відносно молода держава, проте має довгу та драматичну історію. До здобуття незалежності в тисяча дев’ятсот дев’яносто першому році Україна почергово входила до складу кількох великих держав. Наша культура нараховує близько півтора тисячоліття, у ній органічно поєднані автентичність та вплив християнської, європейської та інших видатних культур світу. Українці зробили свій внесок у розвиток світової науки, філософії та мистецтва. Сьогодні Україна перебуває в стадії політичного, економічного та соціального розвитку. На цьому нелегкому шляху ми стикаємося з необхідністю вирішити багато важливих проблем – забезпечити людей робочими місцями, молодь – можливістю здобути освіту, потурбуватися про доступність медицини для всіх, особливо для стареньких людей та інші. Цими питаннями займається уряд країни, проте всі ми можемо зробити свій посильний внесок – бути ерудованими та обізнаними, отримати потрібну державі професію, брати участь у благодійних заходах, допомагати один одному. Сучасна Україна – це країна з великими можливостями. У нас є все для того, щоб досягти благополуччя для всіх – географічне положення, корисні копалини, родюча земля, розумні люди. Не вистачає лише високого рівня правового регулювання всіх сфер життя. Дуже б хотілося, щоб уряд та заможні люди не були байдужими до проблем країни, підтримували розвиток нових технологій, які б сприяли очищенню довколишнього середовища. Зараз про Україну знають в усьому світі завдяки нашим землякам – спортсменам, діячам науки та мистецтва. Недарма у 2012 році в нашій країні було проведено чемпіонат Європи з футболу Євро-2012. Це дало можливість туристам з усієї Європи відвідати нашу країну та поближче познайомитися з нашими традиціями. Таким чином сучасна Україна зміцнює зв’язки з іншими державами. З одного боку, досить складно жити в країні, що перебуває в стані свого розвитку, адже люди не впевнені в своєму майбутньому, не відчувають стабільності. А є іншого, розвиток – це шлях уперед, вгору, і кожен із нас є творцем свого майбутнього та майбутнього цілої країни. Тут пару варіантів
Тільки про саву! Сава Чалий Карпенка-Карого — людина великої енергії та пристрасті, що здатна глибоко переживати, любити й ненавидіти. На початку драми ми бачимо щирого патріота, у якого душа болить за сплюндровану польськими магнатами рідну землю.Сава всі сили віддає на боротьбу за визволення народу з-під польсько-шляхетського гноблення. Але потім приходить зневіра: в Україні дедалі більше проливається кров, війні кінця-краю немає… Шляхтич Шмигельський переконує Саву. що спокій і добробут можна Досягти через примирення. Шукаючи згоди з польським панством, він потрапляє в табір лютого ворога України Потоцького, і цим уже остаточно стає на шлях зради. Марно сподівається він домовитися з польським гетьманом, щоб той не чинив зла народові. Ця фатальна помилка стає основним конфліктом трагедії. У своєму творі драматург психологічно глибоко показує, який шлях пройшовСава Чалий до свого духовного виродження і став ворогом України, заплямувавши руки кров’ю побратимів. Зрештою він потрапляє в безвихідь, і колишні бойові товариші вчиняють над Савою розправу. Помираючи, він розкаюється у своєму відступництві: «Простіть… Я кров’ю змив свою вину… Прощайте».
У думі розповідається, як у турецькій неволі уже тридцять літ перебуває сімсот козаків. Одного разу до ув’язнених прийшла «дівка-бранка, Маруся, попівна Богуславка» і запитала, чи не знають вони, який сьогодні день «в землі християнській». Невольники, які тридцять літ «Божого світу, сонця праведного» не бачили, звісно, знати не могли. Тоді Маруся повідомила, що «завтра святий празник, роковий день великдень». Вона просила козаків не лаяти, не проклинати її за те, що нагадала про празник. Маруся сказала, що «як буде пан турецький до мечеті від’їжджати», то віддасть їй ключі, от тоді вона й визволить невільників. У святу неділю Маруся Богуславка визволяла невольників, але з ними не тікала, а просила передати її батькам, щоб вони не збирали великих скарбів на викуп доньки, бо вона «вже потурчилась, побусурменилась Для розкоші турецької, Для лакомства нещасного!» Маруся Богуславка – це не історична особа, а узагальнений образ жінки-полонянки, яка, потрапивши в турецьку неволю і ставши дружиною турецького султана, не забуває рідної землі і намагається хоч щось корисне зробити для неї. Не маючи змоги повернутися в Україну, вона допомагає невільникам-козакам зробити це.
