Нужно написать сочинение на тему " ідея сильної особистості в поезії лесі українки" - нужно ) но нужно что- то другое во всех источниках в интернете начинается с " уявіть собі картину пізньої осені… непривітна вона, безрадісна"
Талант поетеси формувався під впливом багатьох факторів. У її творчість увійшла любов до українського народу, рідного краю, народної пісні (було зібрано та записано двісті двадцять п’ять мелодій, які пізніше видав окремою збіркою чоловік Климент Квітка). Була не тільки талановитою у поезії, а й прекрасно грала на фортепіано, чула покликання до музики, малювання. Говорила, що з неї кращий був би музикант, ніж поет, “але натура утяла мені жарт”.
Дівчина не мала ні середньої, ні вищої освіти, але належала до найосвіченіших людей свого часу. З легкістю вивчала мови – класичні, європейські – читала в оригіналі твори світових письменників. Робила переклади з німецької, французької, англійської, італійської, польської. У 1890 році написала підручник з історії народів Давнього Сходу для молодших сестер.
Твори писалися, линули, їх не можна було зупинити, але поруч завжди був суворий критик – мати. Перша поетична збірка, яка вийшла в 1893 році у Львові, недарма мала поетичну назву “На крилах пісень”. У цей час авторка ретельно працює над перекладами: Гоголь, Тургенєв, Міцкевич, Гюго, Байрон, виходить “Книга пісень” Гейне (92 переклади). Пробує свої сили в прозовому жанрі (мала форма): “Така її доля”, “Метелик”, “Весняні співи”, “Лелія”, “Жаль”.
1899 рік, у Львові виходить друга збірка “Думи і мрії”, де представлено поетичний доробок за шість років: власні болісні інтимні переживання, політична спрямованість.
Разом із творами формувався характер поетеси. Її настрої відбились у тематичному циклі політичних віршів “Невільничі пісні” (1895-1896 рр.). Авторка пройнялася ідеєю боротьби. Подібно Т.Шевченку говорить, що “народ сам носить кайдани і спить спокійно під ними”. Звучить полум’яний заклик до боротьби за соціальне й національне визволення народу.
"Усім вона каторжна, усім на світі. Усі її ненавидять! А як вона його любила! Боже, як любила!.. І він зрадив. І він такий, як усі. О, прокляті!"
"Голубчику ти мій, манесенький! Поцілуй мене, — ніхто ще мене не цілував, як мама вмерли..."
Докія з твору "Земля":
"Її висока стать держалася вправді завсіди прямо, мов сосна, по її певній ході й по поставі, трохи штивній, можна її було вмить між іншими відрізнити, однак її гарне колись обличчя постарілося передчасно. Між гостро зарисованими, високо піднятими чорними бровами зарились хмарні зморшки, що не вигладжувалися ніколи, її очі дивилися майже все понурим, зажуреним поглядом, а коло уст зарисувалася глибока лінія болю."
"На неї можна було й дванадцять міхів усадити - се їй зовсім не вадило кидати очима блискавки, гордо заломлювати шию і летіти чи вгору, чи вділ шаленим трапом." "...вона все-таки вміла своєю працьовитістю, своїм розумом і витривалістю, своїм невтомним трудом усе лихо направити і ґаздівство так вести, що дома панував добробут і довгів не було в них майже ніяких."
Як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок.
Це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. Цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. А згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. I хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. Я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, —
лiто,
лiтечко!..
Я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi.
А як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх зорях!..
Та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну:
— Вставай, Михайлику, вставай.
— Ма-мо, iще одну крапелиночку...
— Струси цю крапелиночку.
— Ой...
— Гляди, ще боки вiдiспиш. Тодi що будем робити? Рядно i тепло спадають iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. Та хiба це пособить?
— Вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — Вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце.
Сонце?.. А ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею.
На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. Вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, —
лiто,
лiтечко!
Воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. I все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити!
Як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає...
Пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. Мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. Правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. Найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. Але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно.
Дiдова хата дiсталася дядьковi Iвану й дядинi Явдосi. Вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза
Талант поетеси формувався під впливом багатьох факторів. У її творчість увійшла любов до українського народу, рідного краю, народної пісні (було зібрано та записано двісті двадцять п’ять мелодій, які пізніше видав окремою збіркою чоловік Климент Квітка). Була не тільки талановитою у поезії, а й прекрасно грала на фортепіано, чула покликання до музики, малювання. Говорила, що з неї кращий був би музикант, ніж поет, “але натура утяла мені жарт”.
Дівчина не мала ні середньої, ні вищої освіти, але належала до найосвіченіших людей свого часу. З легкістю вивчала мови – класичні, європейські – читала в оригіналі твори світових письменників. Робила переклади з німецької, французької, англійської, італійської, польської. У 1890 році написала підручник з історії народів Давнього Сходу для молодших сестер.
Твори писалися, линули, їх не можна було зупинити, але поруч завжди був суворий критик – мати. Перша поетична збірка, яка вийшла в 1893 році у Львові, недарма мала поетичну назву “На крилах пісень”. У цей час авторка ретельно працює над перекладами: Гоголь, Тургенєв, Міцкевич, Гюго, Байрон, виходить “Книга пісень” Гейне (92 переклади). Пробує свої сили в прозовому жанрі (мала форма): “Така її доля”, “Метелик”, “Весняні співи”, “Лелія”, “Жаль”.
1899 рік, у Львові виходить друга збірка “Думи і мрії”, де представлено поетичний доробок за шість років: власні болісні інтимні переживання, політична спрямованість.
Разом із творами формувався характер поетеси. Її настрої відбились у тематичному циклі політичних віршів “Невільничі пісні” (1895-1896 рр.). Авторка пройнялася ідеєю боротьби. Подібно Т.Шевченку говорить, що “народ сам носить кайдани і спить спокійно під ними”. Звучить полум’яний заклик до боротьби за соціальне й національне визволення народу.