Відповідь:
Під-кО-ва
Бу-ла зи-ма. І-шов зе-ле-ний сніг.
За ним — ро-же-вий. По-тім — фі-ал-ко-вий.
І рап-том про-трю-хи-кав на ко-ні
Ді-дусь Мо-роз. І за-гу-бив під-ко-ву.
Та не про-сту. А зо-ло-ту. Та-ким,
на мі-сяць схо-жим, сер-пи-ком ле-жа-ла, —
аж роз-гу-би-лись в не-бі лі-та-ки,
кри-ча-ли: "Ма-ма!" —
Й криль-ця-ми дри-жа-ли.
А я знай-шла. Ска-за-ла їй: — Сві-ти
тут, на вік-ні. Щоб все ме-ні збу-ло-ся! —
Зій-шли-ся і роз-зя-ви-ли ро-ти
сім-сот роз-зяв. Сто-ять во-ни і до-сі...
Круг них сві-тив-ся то зе-ле-ний сніг,
то го-лу-бий, то ніж-но-фі-ал-ко-вий.
Во-ни сто-я-ли впе-рто, день при дні, —
за-ча-ру-ва-ла їх моя під-ко-ва.
Що ж, по-кла-ду під-ко-ву в че-мо-дан,
куп-лю я шу-бу. А то-ді по-ї-ду
в Лап-лан-дію. Хоч тріш-ки і шко-да,
вже так і буть — від-дам під-ко-ву Ді-ду.
О-це і все. А сніг зви-чай-ним став.
Лег-кий і рів-ний, па-да, па-да, па-да...
Ро-ти за-кри-ли всі сім-сот роз-зяв.
І ро-зій-шлись... І по-ля-га-ли спа-ти.
Пояснення:
