Був у матері єдиний син - добрий, ненаглядний. Душі в ньому мати не чуяла. По краплині збирала росу для вишивання, найтоньчишим шовком вишивала сорочки. Виріс син славний, гарний. Одружився з дівчиною небаченої краси. Привів молоду дружину в хату. Незлюбила та свекруху, зненавиділа її. Боялася мати показатися невістці на очі, сиділа у сінях. А потім у сарай переселилась. Але молодиця не заспокоюється: " Коли хочеш, щоб я жила з тобою, убий матір, вийми з грудей серце і спали на вогні "
Не здригнулась душа сина: так зачарувала його врода дружини. Каже він матері: "Наказала мені дружина вбити вас, мамо. А не послухаю - піде від мене. " Заплакала мати і відновила: " Ну що ж, сину, роби так, як велить серце. "
Пішов син з матір'ю в діброву, наламав сухого хмизу, розпалив вогнище. Убив матір, поклав серце на жар. Спалахнув сучок, тріснув; полетіла жаринка, ударила в обличчя синові, обпекла боляче. Скрипнув той, закрив долонею обличчя. Стрепенулося серце материнське, що горіло на повільному вогню ло: "Синочку мій, тобі боляче? Зірви листок подорожника, ось росте біля вогнища, приклади до обпеченого місця. А до листка подорожника приклади материнське серце. Потім в вогонь покладеш..."
Заридав син, схопив гаряче материнське серце, уклав його в розкраяні груди, облив пекучими сльозами. Зрозумів він, що ніхто й ніколи не любив його так гаряче й віддано, як рідна матір. І такою величезною й невичерпною була "любов материнська, таким всесильним було бажання бачити сина радісним і безтурботним, що ожило серце, загоїлась рана. Підвелася мати і притисла кучеряву голову до грудей.
Осоружною стала йому дружина - красуня, не міг він повернутися до неї. Не вернулася до дому й мати. Пішли вони у двох степами широкими та й стали могилами високими.
То ж не даремно кажуть в народі, що найсвятіша й найсильніша любов материнська.
Повість видатного українського письменника М. Коцюбинського «Дорогою ціною» розповідає про важке життя українського народу у XIX столітті. Головними героями повісті є молоді люди – Остап і Соломія, доля яких була достатньо типовою для того часу. Українські селяни, довгі роки перебуваючи у неволі, загнані та знесилені, все ж таки не бажали миритися зі своїм становищем. Знаходилися сміливці, які не бажали до кінця життя залишатися під панським ярмом. Багато селян у ті часи бігло у дальні краї, рятуючись від кріпацтва та знущань, і обирали вони для вільного життя Дунай. Нажаль, і там селяни не могли себе відчувати у небезпеці і спокою, бо пани ловили втікачів, і якщо і не засилали їх до Сибіру, то повертали до маєтку і там ще більше з них знущались. І невідомо, що було краще – загинути, відчувши себе вільним чи залишатися на все життя безправним кріпаком.Головні герої повісті «Дорогою ціною» дуже кохали один одного, але розуміли, що не отримають бажаного сімейного щастя, залишаючись під владою панів. Оскільки для хазяїнів вони були лише звичайним живим товаром, то сталося так, що закоханих розлучили і Соломію насильно віддали заміж за хурмана. А Остапа пан вирішив закатувати за його сміливі слова, сказані проти господаря. Все це й стало причиною втечі закоханих.Головною метою парубка було прагнення жити вільно, серед таких же вільних людей, та й Соломія мріяла оселитися десь у вільній слободі, завести господарство та спокійно жити, піклуючись про свій добробут і коханого Остапа. У своїх бажаннях вони були не поодинокі, і не лише вони розуміли, що під паном ці бажання ніколи не здійсняться, а для спокійного та щасливого життя перш за все необхідна воля та свобода вчинків. Цілими родинами селяни бігли від панського знущання і кривди, та в пошуках щасливого життя підтримували один одного.Важким виявився шлях молодих людей до волі. Але й за кордом, де вони сподівалися знайти свободу, їх не чекало жадане щастя. Остапа поранили, потім він і Соломія потрапили у злодійське гніздо до циганів, через що Остап опинився у в’язниці, звідки його планували відправити назад до пана. Соломія просто не уявляла свого життя без Остапа і прагнула його найскоріше визволити. Під час переправи через Дунай вона разом в Іваном Котигорошком спробувала це зробити, але спроба ця закінчилася трагічно. Іван і Соломія загинули.А ось Остап залишився живий. Пройшов час і він повернувся на берег Дунаю – туди, де хвилі позбавили його найдорожчого, що було в житті – коханої Соломії. На все життя на тілі Остапа залишилися сліди катувань від свого пана, від москалів і турків. Все життя не загоювалася рана на його серці, до кінця днів його душа залишалася порожньою, бо не було поряд Соломії. Дуже самотнє і гірке життя прожив самотній Остап, чекаючи, доки його душа не з’єднається з душею нареченої.
У пригодницькій повісті Михайла Коцюбинського "Дорогою ціною" перед нами постає період, коли вже була ліквідована Задунайська Січ і в Україні існувала панщина. Селяни були закріпачені, козацтво повалене, але були й ті, хто не збирався коритися цій системі.
Час від часу селяни тікали за Дунай, до турецьких земель, так само вирішили зробити головний герой твору Остап та його кохана Соломія, яка втекла від чоловіка і замаскувала себе під козака. Їхній шлях був непростий, сповнений перешкод, але це був шлях до свободи і вони знали його вартість. Коли головні герої перепливали через Дунай, Остапа випадково підстрелили, тоді Соломія ледве дісталась твердої землі з коханим. Поки дівчина шукала порятунку, Остап був один у плавнях. У хлопця була агонія, йому ввижався дідусь, який був славним козаком і привчав онука змалку до своєї справи. У цей час відбулась сутичка Остапа із вовком, де він, хоч і кволий, але з усіх сил намагався вижити, бо знав, що Соломія на нього розраховує. Навіть у цій ситуації, людський дух, дух українця, не згас. Згодом, втікачі оселилися у циган-грабіжників, звісно, за певну плату. Через такий прихситок, ще хворий Остап був заарештований разом з циганами за їхні брудні справи. Тим часом, Соломія у місті зустріла давнього знайомого Івана і вони разом спланували порятунок Остапа. Вони не опустили рук, не дозволили забрати волю свого товариша. Полонений був врятований від турецької варти, але дорогою ціною: Івана підстрелили, а Соломія потонула у холодній воді. Така бажана свобода забрала у Остапа все, проте він зміг її здобути, не скорився.
Отже, як ми бачимо, твір розпочинається словами автора про героїчну історію українського народу, про його нескорений вільнолюбний дух. І протягом усього твору головні герої підтверджують цю думку своїми вчинками, своїми роздумами та своїми серцями.
Був у матері єдиний син - добрий, ненаглядний. Душі в ньому мати не чуяла. По краплині збирала росу для вишивання, найтоньчишим шовком вишивала сорочки. Виріс син славний, гарний. Одружився з дівчиною небаченої краси. Привів молоду дружину в хату. Незлюбила та свекруху, зненавиділа її. Боялася мати показатися невістці на очі, сиділа у сінях. А потім у сарай переселилась. Але молодиця не заспокоюється: " Коли хочеш, щоб я жила з тобою, убий матір, вийми з грудей серце і спали на вогні "
Не здригнулась душа сина: так зачарувала його врода дружини. Каже він матері: "Наказала мені дружина вбити вас, мамо. А не послухаю - піде від мене. " Заплакала мати і відновила: " Ну що ж, сину, роби так, як велить серце. "
Пішов син з матір'ю в діброву, наламав сухого хмизу, розпалив вогнище. Убив матір, поклав серце на жар. Спалахнув сучок, тріснув; полетіла жаринка, ударила в обличчя синові, обпекла боляче. Скрипнув той, закрив долонею обличчя. Стрепенулося серце материнське, що горіло на повільному вогню ло: "Синочку мій, тобі боляче? Зірви листок подорожника, ось росте біля вогнища, приклади до обпеченого місця. А до листка подорожника приклади материнське серце. Потім в вогонь покладеш..."
Заридав син, схопив гаряче материнське серце, уклав його в розкраяні груди, облив пекучими сльозами. Зрозумів він, що ніхто й ніколи не любив його так гаряче й віддано, як рідна матір. І такою величезною й невичерпною була "любов материнська, таким всесильним було бажання бачити сина радісним і безтурботним, що ожило серце, загоїлась рана. Підвелася мати і притисла кучеряву голову до грудей.
Осоружною стала йому дружина - красуня, не міг він повернутися до неї. Не вернулася до дому й мати. Пішли вони у двох степами широкими та й стали могилами високими.
То ж не даремно кажуть в народі, що найсвятіша й найсильніша любов материнська.