Микита Антонович Чернявський(*15 вересня 1920, Смолянинове, Новоайдарський район, Луганська область — †9 липня 1993, Луганськ) — поет, прозаїк, журналіст.
Зміст
1 Життєпис
2 Громадська діяльність
3 Творчість
3.1 Поезія
3.2 Проза
3.3 Переклади творів
4 Ушанування пам'яті
5 Твори
6 Примітки
7 Джерела
Микита Чернявський народився 15 вересня 1920 року в с. Смолянинове Новоайдарського району на Луганщині в родині колгоспників.
Після закінчення восьми класів рік працював у колгоспі . 1939 року закінчив Старобільську медично-фельдшерську школу. Працював завідувачем фельдшерсько-акушерських пунктів.
Під час Другої світової війни за станом здоров'я на фронт не потрапив, був організатором підпільного госпіталю в с. Криничне (Гаршинівка) Старобільського району та в рідному селі Смоляниновому.
З 1952 року Микита Чернявський починає працювати журналістом у редакціях газет «Лисичанский рабочий», «Луганская правда», «Прапор перемоги».
З 1977 по 1983 рік працює відповідальним секретарем Луганської обласної організації Спілки письменників України. Також керував Луганським обласним літературним об'єднанням.
Помер 9 липня 1993 року в Луганську.
Объяснение:
Напевно кожен із нас замислювався над тим чи правильно поступила Ганна,що все життя приховувала і змовчувала.Хтось осуджує Ганну, а хтось виправдовує і жаліє.Не проживши життя Ганни не зрозумієш ЇЇ вчинок.ЯГанну не осуджую бо в першу чергу вона думала про сина.Немаючи змоги самій виростити і виховати дитини,підкидає сина багатим бездітним людям.Але сама іде наймичкою,щоб бути рядом.Ніхто не розуміє що творилося в неї в душі.Радіючи кожного ранку коли малий Марко називав ї мамою вона піклується про дитину,а ввечері
плаче і проклинає свою долю.Навіть коли вмерла стара Настя, а Марко виріс і настав час одружуватися то відмовилася наймичка.Мотивуючи тим, що з її сина будуть насміхатися, бо він багатий,а вона наймичка.Наймичка натура-безмірно глибша,почуття у неї сильне,любов до сина перемагає все інше.Вона і тут ставила насамперед благополуччя свого сина.Вона каралася весь вік в чужій хаті,але була щаслива,хоч на хвилинку,бо з нею був її син.Коли ж занедужала всі переживали i ось тоді вона вирішила відкрити свою тайну.Вирішила зняти гріх із душі, перед смертю все розповіла.
Мені здається, що кожна любляча мати,в такій ситуації, вчинила бяк наймичка. Головне, щоб дитина ні в чому не потребувала,а любов свою віддавати можна і наймичкою. Тільки як жити з таким тягарем?Як винести всі тяготи долі?Але материнська любов всесильна і витерпіти можна все заради щастя дитини.
Ганна-Сила,благодать,милість Божа, завдяки Цьому вона перенесла всі тяготи і незгоди долі.Все життя каралася,що Марко не знає хто його мати.Але перед самою смертю все розповіді цим самим знімає камінь із своєї душі.
Мені здається, що запізно вона розповіла.Не змогли вони з сином наговоритись. Марко зрозумів би і прийняв,бо він її любив.
Будучи викладачем піїтики, Г. Сковорода викладав предмет по-своєму, працював залюбки, написав підручник. Це не подобалось єпископу, а ще більше не сподобалася, сміливість, з якою Сковорода йому відповів: «Одна справа — архієрейський посох, а інша — смичок». Цими словами філософ указував на невігластво єпископа, який не має права судити про якість викладання.
З 1769 року Сковорода вів мандрівне життя, щоразу відхиляючи пропозиції щодо різних посад та чинів. А таких пропозицій було багато. Ченці Києво-Печерської лаври, знаючи його як ученого, пропонували стати «стовпом церкви і прикрасою обителі». У відповідь почули: «Я стовпотворіння собою умножати не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому...» Спокутували його й
І високими світськими посадами. Бажаючи ізолювати від людей, харківський губернатор запитував Сковороду, з якої причини той не обере якогось сану. І Григорій Савич пояснив, що світ подібний до театру, де кожний обирає свою роль. А він обрав і грає роль низької, простої і самотньої людини. Відмовив Сковорода навіть цариці Катерині II, заявивши: «Мені моя сопілка і вівця дорожчі царського вінця»