1.На весні 1241 2.Тугарин кримезний як Дуб 3.Скромна та ніжна Мирослава 4. День ловлі Ведмедів 5.На дівчину напала скажена ведмедиця 6.Стародавнє село Тухля 7.Просить у Боярина руки його доньки «Захар Беркут» план до твору 1.Віщий сон. 2.Розбити їх — це наша мета. 3.Скромна,ніжна Мирослава. 4.Монголи у порожньому селі. 5.Почалася битва. «Захар Беркут» Франко план Боярин Тугар Вовк у таборі 1. Тухольці запалюють вогнища. 2. Цікавість боярина до роботи тухольців. 3. Виготовлення метавок. 4. Мирослава признається, що це вона навчила робити метавки. 5. Сумнів Тугара Вовка в успіхові монгольського походу. 6. Опис поляни, де відбувалася рада старців. 7. Прихід Тугара Вовка і Мирослави на раду до Захара Беркута. 8. Боярин повідомляє умови Бурунди. 9. Обговорення умов. 10. Пропозиції старців і міркування Захара Беркута. 11. Відповідь вождя Тугару Вовкові. 12. Мирослава умовляє батька залишитися в тухольців.
Непохитний воïн духу, революцiонер i каменяр, Iван Франко, уявляється людиною мiцного душевного гарту, залiзноï волi, яка затисла в твердий кулак усякий вияв нiжного почуття. Та прочитавши збiрку "Зiв'яле листя", вiдкриваєш для себе iншого Франка: трепетного i вразливого, тривожного i покiрного, здатного на велику любов i глибоке страждання. Слово поета набуває нового забарвлення, iншоï тональностi. Зiткане з мiсячного сяйва, хмiльного чар-зiлля, свiтанкових рос, квiткових пелюсток, таємничого шепоту й нiжного зiтхання, воно дихає свiжiстю, повнотою життя, вiчною молодiстю душi. Тiльки чому ж так рано душу торкнув осiннiй холод, чому зiв'яло листя на деревi любовi? Не радiсною весняною повiнню розливається серце лiричного героя, а холодними рiками розпачу й туги. I накинуто на ту осiнню любов чорний серпанок скорботи. Поет приречений на палке, безнадiйне почуття, яке нiколи не торкнеться холодне серце гордоï красунi: Щось щемить в душi, мов рана: Се блiдая, горем п'яна, Безнадiйная любов. Почуття лiричного героя мiнливi, як осiннiй день: надiя, розлука, смуток, i знову пориви до щастя. Кохана зневажила цвiт його душi, згордувала чистим коханням, зруйнувала свiтлу мрiю, та вiн не бажає ïй помсти. Мудрому серцю поета давно вiдомi вселюдськi закони добра i зла, за якими вбивство любовi карається, як важкий грiх. Вiн знає, що дiвчинi вiдiллються його гiркi сльози й пекучi муки, та не злорадство, а спiвчуття й жаль сповнюють його серце: Та боюсь за тебе дуже, Бо любов - то мстливий бог; Як одно ïï зневажить, Любить мститься за обох. Справжня любов завжди великодушна. Герой прощає коханiй усi кривди й образи i вже готовий зраненим серцем прийняти кару на себе. Особливо го лiризму й задушевностi вiршам Франка надає поетика народноï пiсенноï стихiï. Поезiя "Червона калино, чого в лузi гнешся?" написана у формi дiалогу, характерного для фольклорних творiв. У народних пiснях червона калина виступає символом нiжноï i вродливоï дiвчини. У Франка цей образ втiлює прагнення до свiтла i сонця, любов до життя i найглибшi людськi переживання. Кохання - то сонце в його життi, хай i зрiдка воно визирає iз-за похмурих осiннiх хмар. Блискуча iмiтацiя пiд народну пiсню, ïï чаруюча поетика вiдтворена i в поезiï "Ой ти, дiвчино, з горiха зерня". Контрастнi народнопоетичнi порiвняння малюють суперечливий образ коханоï, в якому ясна краса поєднується з гордою вдачею:
Ой ти, дiвчино, з горiха зерня, Чом твоє серденько - колюче терня? Чом твоï устоньки - тиха молитва, А твоє слово гостре, як бритва? Поезiя вiдтворює драматизм нiжноï любовi лiричного героя, для якого втрачена мила є водночас i радощами, й горем. Лишилась тiльки невгасима любов, яка ранить його серце. Хоч кохання i принесло поетовi бiль та розчарування, вiн не проганяє його зi свого серця. У вiршi "Чого являєшся менi у снi?" лiричний герой, незважаючи на глибоке страждання й душевнi муки, лелiє чистий образ коханоï, що тiльки у снi приходить до нього. Боляче щемить серце вiд того прекрасного марева, яке нiколи не стане дiйснiстю. Яснi очi коханоï запалюють його душу вогнем почуттiв i бажань, але вiн змушений щоразу приборкувати своє нерозумне серце. Та хiба любов пiдвладна волi й розуму? Хвиля почуттiв накочується з новою силою, i той потiк, ту могутню стихiю вже не зупинити. Покiрно впускає ïï лiричний герой у своє серце, щоб хоч у снi зазнати п'янкого щастя кохання: Так най те серце, що в турботi Неначе перла у болотi, Марнiє, в'яне, засиха, - Хоч в снi на вид твiй оживає...
Найяскравіший образ жінки-страдниці в циклі поезій "Три літа" створено в поемі "Наймичка". Т. Шевченко підносить образ матері як втілення глибокої любові, теплоти, надій. У поемі показано трагедію матері, що змушена була підкинути свою дитину до бездітних людей, а сама піти до них за наймичку. Покритка Ганна страждає все своє життя. У творі розкрито внутрішню драму, що діється в душі матері-наймички, яка виховує свого сина Марка і тільки перед смертю відкриває йому всю правду.
Головна героїня поеми — Ганна. Покинувши дитину, вже через рік, змінивши ім'я, прийшла на хутір проситися в найми. Материнське серце щеміло від болю за втраченою дитиною, тривожили думки, не давали спокою зраненій душі: "Чи живий синочок, чи здоровий, чи добре йому в тих людей на хуторі, чи може кривдять його?" Портрет наймички, її скромність, людяність, гідність матері — все це гармонійно поєднується в образі героїні поеми. Ганна все перемогла, щоб бути біля свого сина, ще не відаючи, яка це несказанна мука: бути матір'ю, але не мати змоги впродовж років почути з вуст рідного сина оте наймиліше для неї слово: мамо, нене, матусю рідна. Це пекельні муки.
Любов до дитини у неї така велика, що закриває перед нею весь світ, заставляє забути про себе, віддати все своє життя на користь своєї дитини:
А прийде вечір, настане ніч,
Ганна, як ніхто не бачить,
Свою долю проклинає,
Тяжко, важко плаче.
Ганна працьовита і скромна. Вона поважає старих і уважно ставиться до невістки Катерини, до онуків — Яринки і Карпа.
Ніхто до Т. Шевченка в українській літературі не створив таких хвилюючих образів жінок. Поет поставив Ганну на вершину страждань (страшно боялася вмерти, не дочекавшись повернення Марка з Дону —з чумакування), і на вершину радості, коли вперше вже дорослому синові відкрила велику таємницю свого життя: "Я не Ганна, не наймичка. Я... я — твоя мати".
Такий фінал змушує нас схилитись у шані перед силою духу жінки, перед величчю найвищої з усіх любовей — материнської.
Найбільша заслуга Великого Кобзаря не з тому, що він показав знівечену жіночу долю, а в тому, що підніс жінку на найвищий п'єдестал чистоти, глибини і вірності почуттів, моральної краси і материнської величі.
1.На весні 1241 2.Тугарин кримезний як Дуб 3.Скромна та ніжна Мирослава 4. День ловлі Ведмедів 5.На дівчину напала скажена ведмедиця 6.Стародавнє село Тухля 7.Просить у Боярина руки його доньки «Захар Беркут» план до твору 1.Віщий сон. 2.Розбити їх — це наша мета. 3.Скромна,ніжна Мирослава. 4.Монголи у порожньому селі. 5.Почалася битва. «Захар Беркут» Франко план Боярин Тугар Вовк у таборі 1. Тухольці запалюють вогнища. 2. Цікавість боярина до роботи тухольців. 3. Виготовлення метавок. 4. Мирослава признається, що це вона навчила робити метавки. 5. Сумнів Тугара Вовка в успіхові монгольського походу. 6. Опис поляни, де відбувалася рада старців. 7. Прихід Тугара Вовка і Мирослави на раду до Захара Беркута. 8. Боярин повідомляє умови Бурунди. 9. Обговорення умов. 10. Пропозиції старців і міркування Захара Беркута. 11. Відповідь вождя Тугару Вовкові. 12. Мирослава умовляє батька залишитися в тухольців.