Що таке дружба і що є в нашому житті друзі? Ці поняття кожна людина розцінює індивідуально сам для себе, і не можна з точністю назвати його універсальним навіть в межах однієї країни. Однак, як би там не було, саме слово «дружба» в будь-якому куточку планети матиме свого роду сакральне значення, бо завжди займало особливе місце в житті людини. Чи можна прожити життя, не маючи друзів? Якщо підходити до цього питання з прямою цинічністю, можна сміливо заявити про те, що людина спокійно може прожити життя без друзів, як і без любові, але що це буде за життя і чи буде вона мати сенс? Іншими словами: чи варте життя без людського тепла, без підтримки, без морального і душевного заспокоєння, без взаємної прикрощі та взаємного веселощів того, щоб її прожили? І чи є життя без дружби життям в повному значенні цього слова - або ж це просто існування? У романі М.Ю. Лермонтова «Герой нашого часу» Печорін представлений нам як людина з холодним і розважливим розумом: все своє життя він використовував людей в своїх особистих цілях і ніколи не відчував ні теплих почуттів дружби, ні, як здавалося, ніжних почуттів справжнього кохання. Однак, дотримуючись за хронологією роману, ми звертаємо увагу на безліч значних деталей, з яких робимо висновок про те, що головний герой не те щоб не вміє по-дружньому спілкуватися: він з самого дитинства так ретельно знищував в собі будь-які пориви прихильності до людини, що з віком просто розучився дружити, хоча в його житті і з'являлися люди, гідні його розташування. Таким з'явився, наприклад, Максим Максимович, а Вернер і зовсім був схожий на Григорія Олександровича захопленнями, ставленням до життя і до людей - ідеальна кандидатура одного. У Печоріна була можливість з ним «про все говорити як з собою», однак і цей шанс він змарнував, вибравши в перевагу самотність. В кінці роману ми дізнаємося, що наш герой втратив всяке бажання жити, не знайшов ніякого сенсу навіть в подорожах, і, мені здається, якби він все ж хоча б іноді ділився з людьми власними переживаннями, відкривався хоч комусь, дозволяючи йому до вирішити свої проблеми, то, можливо, його життя повернулося б зовсім по-іншому і не закінчилася так трагічно.
Устоличному музеї михайла булгакова на андріївському узвозі відкрито експозицію, присвячену вісімдесятиріччю одного з найвідомішйх романів двадцятого століття — «майстер і маргарита». для цього є особлива нагода. як відомо, булгаков розпочав свою важку літературну працю над твором у 1928 році, а завершив у 1940-му. київська виставка — певне просторове осмислення знаменитого роману.ще 1939 року в листі до свого київського друга, скрипаля гдешинського, булгаков написав: «я повсякчас звертаюся до спогадів і був би вдячний, якби ти допоміг мені в них дещо з’ясувати. це стосується в основному музики й книжок…» уявіть, музика й книжки — головні складники київської виставки, присвяченої майстрові та його роману. булгаков був справжнім знавцем музики, тому в музеї працюють над тим, як представити ще й музичний складник його літературних творів, зокрема «майстра і маргариту». музика — мистецтво просторове, а виставкові зали булгаковського будинку — простір особливий…домінантою першого залу є унікальний білий рояль, з яким пов’язана одна з легенд музею. гроші на нього збирали півтора року. як правило, кожна людина жертвувала «на одну клавішу», їй видавали навіть «документ», який свідчив, що цей поціновувач літератури є дарувальником, меценатом. цей білий рояль, зроблений для виставки в парижі 1889 року, отримав там золоту медаль. у нього немає номера. на роялі — надпис «лоенгрін», а поряд автограф булгакова. один з улюблених композиторів булгакова — вагнер — пов’язав свого часу музику з міфом. на цьому перехресті й народилися відомі вагнерівські опери, які слухав булгаков на початку минулого століття в києві в міському театрі.в іншому залі — письмовий стіл із безліччю «рваних» фотографій письменника. вони наче пориваються злетіти від подиху вітру, але… залишаються на місці. фазиль іскандер написав: «рукописи не горять там, де письменник сам згоряє над рукописом. у житті багато борців, які йдуть на голгофу, але зупиняються перед самісіньким розп’яттям». михайло булгаков ішов до кінця. переважна більшість музейних експонатів — оригінали. цікавим, наприклад, є один із документів, що нагадує про тривідсоткову позику, за якою можна було виграти раз на рік сто тисяч. це саме та позика, завдяки якій майстер і виграв свої сто тисяч. перша професія майстра — музейник. у своєму романі булгаков і розповідає про те, що в музеях поширювали тривідсоткову позику і саме майстрові й дісталася ця «фішка». далі — відомо… майстер виграє сто тисяч карбованців, на які купує підвальчик, де й пише роман про понтія пілата. усе своє життя булгаков обожнював київ. однак шлях роману до киян був досить тривалим. українське видання «майстра і маргарити» російською мовою вийшло друком у сімдесятих роках. а от перше видання роману українською мовою з’явилося лише три роки тому. «майстер» був надрукований раніше вірменською, турецькою, на івриті. 408 слів за к. константиновою
Що таке дружба і що є в нашому житті друзі? Ці поняття кожна людина розцінює індивідуально сам для себе, і не можна з точністю назвати його універсальним навіть в межах однієї країни. Однак, як би там не було, саме слово «дружба» в будь-якому куточку планети матиме свого роду сакральне значення, бо завжди займало особливе місце в житті людини. Чи можна прожити життя, не маючи друзів? Якщо підходити до цього питання з прямою цинічністю, можна сміливо заявити про те, що людина спокійно може прожити життя без друзів, як і без любові, але що це буде за життя і чи буде вона мати сенс? Іншими словами: чи варте життя без людського тепла, без підтримки, без морального і душевного заспокоєння, без взаємної прикрощі та взаємного веселощів того, щоб її прожили? І чи є життя без дружби життям в повному значенні цього слова - або ж це просто існування? У романі М.Ю. Лермонтова «Герой нашого часу» Печорін представлений нам як людина з холодним і розважливим розумом: все своє життя він використовував людей в своїх особистих цілях і ніколи не відчував ні теплих почуттів дружби, ні, як здавалося, ніжних почуттів справжнього кохання. Однак, дотримуючись за хронологією роману, ми звертаємо увагу на безліч значних деталей, з яких робимо висновок про те, що головний герой не те щоб не вміє по-дружньому спілкуватися: він з самого дитинства так ретельно знищував в собі будь-які пориви прихильності до людини, що з віком просто розучився дружити, хоча в його житті і з'являлися люди, гідні його розташування. Таким з'явився, наприклад, Максим Максимович, а Вернер і зовсім був схожий на Григорія Олександровича захопленнями, ставленням до життя і до людей - ідеальна кандидатура одного. У Печоріна була можливість з ним «про все говорити як з собою», однак і цей шанс він змарнував, вибравши в перевагу самотність. В кінці роману ми дізнаємося, що наш герой втратив всяке бажання жити, не знайшов ніякого сенсу навіть в подорожах, і, мені здається, якби він все ж хоча б іноді ділився з людьми власними переживаннями, відкривався хоч комусь, дозволяючи йому до вирішити свої проблеми, то, можливо, його життя повернулося б зовсім по-іншому і не закінчилася так трагічно.