Мовлення – це один з найважливіших засобів спілкування. по тому, як людина розмовляє, одразу складається враження про неї. мовлення людини – це наче її візитна картка, завдяки їй ми легко розуміємо, хто перед нами – дитина чи дорослий, людина з вищою освітою чи безробітний волоцюга, людина чемна чи груба. і культура мовлення є дуже важливою, адже якщо людина говорить з помилками, ставить неправильні наголоси, уживає недоречні слова та слова-паразити, то ми вже не сприймаємо її приязно, не вважаємо культурною. що означає культура мовлення? це й дотримання літературних норм мови, вживання певних інтонацій. крім того, культура мовлення тісно пов’язана з культурою спілкування. треба вміти зрозуміти і те, що сказати, і те, як сказати, а також коли. найчастіше культурою мовлення володіє той, хто має відповідну освіту та виховання, тобто той, кого привчили бути чемними при спілкуванні з іншими, а також навчили правил мови, поваги до її краси та багатства. і хоч усі ми вчимо в школі українську мову (або будь-яку іншу), далеко не всі використовують ці знання в повсякденному житті. у побуті ми користуємося розмовним стилем і думаємо, що нам не треба стежити за тим, що ми говоримо. бо тут ніхто не поставить нам «двійку». але чи варто засмічувати своє мовлення нецензурними висловами, жаргонізмами, вульгарними словами? що красивого в безграмотності? хіба це робить спілкування приємнішим? мені здається, навпаки, цим ми лише принижуємо і співбесідника, і самих себе. до того ж, таке мовлення не завжди доречне й не всіма буде зрозумілим. мовлення – це відображення думок людини, її світогляду з одного боку, а з іншого – це показник її ставлення до інших. вміння людини використовувати багатства мови для того, щоб виразити свої думки, характеризує її як освічену, розвинену, духовно багату. хтось скаже, що для нього це не має значення, як говорити. бо в житті є проблеми набагато більш суттєві. та спілкування – це одна з основних потреб людини, а зробити його приємним хоча б за культурного мовлення – це доступно кожному.
В один голос: а) одностайно. [Коваль:] Усі в один голос радять виряджати Степана, не гаяти, і, певно, так воно і повинно бути (Марко Кропивницький, V, 1959, 19); б) в один час; одночасно, разом. — Де, де спалили? — в один голос запитали Галя і Тамара. — Тут. — Жінка показала рукою в напрямі високого димаря.. Крематорій називають (Антон Хижняк, Тамара, 1959, 173); Зриватися (зірватися) з голосу див. зриватися; З чужого голосу співати (говорити і т. ін.) — не маючи своєї думки, сліпо повторювати чуже. Слід прямо сказати, що ті, хто вимагали «скасування» постанов ЦК КПРС про літературу і мистецтво, як «гальма» для розвитку художньої творчості, ті, усвідомлювали це чи ні, співали з чужого голосу (Про багатство літератури, 1959, 65); Горлає з чужого голосу (Олександр Довженко, I, 1958, 37); На повний голос — з усією повнотою і глибиною. , 12); Не своїм голосом кричати (закричати, верещати, заверещати і т. ін.) — кричати дуже голосно, з усієї сили.
