Коли протала земля, Фрідріх скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки.
І ми у відповідь цілу весну і ціле літо топтали і розкидали його грядку, його маленьку державку в нашому злиденному місті.
Котику сіренький, котику біленький,
Котку волохатий не ходи по хаті.
Червоненький бурячок, зелененька гичка,
Сватай мене козачок, бо я невеличка.
Поки товстенький сохне, худенький здохне.
Якось вирвала Федорка жовтий, старий огірок, а з ним і пуп'яночок малюсінький.
Ріс на диво розумненький, знав по голосу пташок.
ответ: В одному лісі жила лисичка із п’ятьма лисенятами. Раз одне лисеня попросило у мами:
– Мамцю, ходімо погуляємо надворі.
– Синку, зараз не час гратися, темно вже. І надворі холодно, ви ще маленькі, можете захворіти. Краще лягаймо спати, - відповіла мама Лисиця.
– Добре, – з сумом відповіло Лисеня і похнюплене пішло спати.
Настав ранок. Поки всі спали, лисеня виглянуло з нірки і побачило таке, що йому навіть не снилось: довкола все було біле, наче біла ковдрина накрила землю. Ні травички, ні листочка, все біле-біле.
Лисеня не втрималося і вибігло з нірки. Воно легенько ступало по білій ковдрі, яка була холодна і мокра. Але малому звірятку було все цікаво. Воно пооглядалося і побачило на снігу позаду себе сліди. Воно ще ступило – слідів добавилося
– Та це ж мої сліди! – зраділо лисеня.
А тим часом в лисячій норі всі прокинулася. Мама зразу ж запримітила, що бракує лисеняти.
– А де п’яте лисеня, де той непосида? – забідкалася Лисиця-мама і побігла його шукати.
Лисеня тим часом знайшло барліг, у якому спав дядько Ведмідь. У нього мама Лисиця завжди купує мед до чаю. Ведмідь міцно спав.Та лисеня так дзвінко привіталося, що косолапий відкрив око.
– Ой! Привіт, Лисеня. А що вже весна настала, що ти до мене завітав? – запитав ведмідь.
– Весна? – перепитало Лисеня. – Ні, я просто біг по білій ковдринці і радів, а на ній лишаються мої сліди. Та чомусь мої лапки замерзли від цієї забавки. Ото побачив ваш барліг і прибіг загрітися.
– То вже випав сніг? – перепитав Ведмідь.
– Сніг? – ще дужче здивувалося Лисеня.
– Так. Біла ковдринка – це сніг, який випадає зимою. Зараз – зима. Всі звірята ховаються в нірки, гріються, сплять. Та ти ще маленьке і не знаєш цього, – пояснив дядько Ведмідь. – А раз ти так замерз, то я напою тебе чаєм із медом.
– Дякую, – зраділо Лисеня, яке ніяк не могло зігріти свої лапки.
А мама Лисиця тим часом все шукала Лисеня. Вона зразу ж запримітила сліди малого і побігла по слідах.
А Ведмідь закутав лапки Лисеняти в пахуче сінце, напоїів чаєм та все допитувався своє:
- То ти кажеш, що по снігу бігав. А мама тобі дозволила в такий мороз бігати?
– Ні, дядьку, – похнюпилося Лисеня. – Я встав, коли всі ще спали. Поглянув надвір і побачив дивну білу ковдру. Все було таке гарне, блискуче. Мені так захотілося побігати по тій білій ковдринці. Я захопився і забув сказати мамі.
– Але мама переживає, вона не знає куди ти подівся? – побурчав дядько Ведмідь.
Лисеняті стало соромно і воно кинулося бігти.
– Ні-ні! – насварився косолапий. – Тепер ти нікуди не йдеш. Чекай маму, вона зараз прибіжить.
– Як прибіжить? – заплакало Лисеня. – Як вона мене знайде? Я хочу до мами.
– По слідах, – заспокоював Ведмідь неслухняне Лисеня.
Незгоді до барлогу вбігла перелякана Лисиця. Побачивши Лисеня, вона втихомирилися.
– Вибачте нас, дядечку Ведмідь, – попросила Лисиця.
– Та годі вибачатися. Воно мале ще, нічого не знає, гралося своїми слідами.
Ведмідь почастував Лисицю смачним чаєм. За розмовою вони розповіли неслухняному Лисеняті, яку небезпеку таять сліди на снігу. Як по них упізнають: хто йшов і куди.
Лисеня ще довго згадувало розповідь дядька Ведмедя про браконьєрів, які лисячі хвостики носили на шиї. воно сховало під себе хвостик.
– Пробачте мене, – попросило Лисеня.
– Пробачаю, мовив Ведмідь і чекаю тебе весною, коли ковдринка буде зеленою.
– Гаразд! – втішилося маля і поцілувало дядька Ведмедя у пухнату щічку. Старий посміхнувся і солодко задрімав. На цілу зиму.
А мама Лисиця з Лисеням повернулись додому. Дорогою маля хвостиком замітало сліди, щоб їх ніхто не вистежив.
У лисячій норі всі зраділи поверненню Неслухняного Лисеняти. Того вечора всі чаювали з медом і малиновим варенням, які передав дядько Ведмідь. А Лисеня розповідало про сніг – про білу пухнату перину, яка вкрила землю. І радило всім бути слухняними, бо по лісі ходять браконьєри. Лисенята не розуміли хто то, але це слово було їм страшне.
– Пригощайтеся, матусю, – попросило Лисеня і подало мамі запашного меду.
Мама Лисиця посміхнулася, вона побачила як подоросліло її Лисеня. Вони всі разом пили чай і чекали весну.
Объяснение: