Визначити числівник за будовою Двісті, п'ятдесят, сорок вісім, двадцять чотири, чотириста, сто двадцяти трьох тисячний, мільйон, четвірка, дев'ятсот, вісімсот
Мово! Ти святиня! Кожний народ на цій планеті є справді народом, поки жива ти, мово! Ти духовна скарбниця, в яку віками люди вкладають свої надбання. Ні, це не гроші, ані дорогоцінне каміння, ані інші скарби. Це інші коштовності: мелодійні слова, мудрі приказки та афоризми, гострі прислів’я, влучні анекдоти та чудові пісні.
Я чув історію про те, як українським мандрівникам в Японії просто на вулиці вдячно цілувала руки бабуся в кімоно. Вона була українкою, яка під час революції опинилася за кордоном і сімдесят років не чула рідної мови. І раптом почула її від перехожих! Яку, виходить, радість відчуває людина на чужині, коли чує рідне слово! Одне жадане рідне слово здатне зцілити, підняти бойовий дух, перетворити життя на свято!
Мово, чарівнице! Ти здатна зробити з незнайомців друзів. Ти згуртовуєш людей разом, об’єднуєш народ, робиш його непереможним.
Але люди, звикнувши кожного дня користуватися мовною скарбницею, часто не цінують її. Вони захаращують мову іноземними словами або зрікаються її. У скарбницю вкидають спотворений непотріб та викидають справжні коштовності вікової мудрості. Люди часто починають цінувати свою мову тільки на чужині або тоді, коли вона вмирає.
Коли на рідну землю приходять загарбники, вони відразу обмежують використання рідної мови. Навіщо? Якщо немає мови, немає народу. Його цінності загарбано, а землю використовують нові господарі. Народ без мови – все одно, що людина без душі. Пусто всередині… Народ без мови – будинок без фундаменту. Дмухнув вітер – і розлетілися люди, як цеглини, по світу… Розвалився спільний затишний дім.
Мово! Ти душа наш безсмертна, що здатна жити в поколіннях, поки ми дбаємо про тебе! Ти, як пише письменниця Катерина Мотрич, є мудрою Берегинею народу: «Мово наша! Життєдайна криниця на неосяжнiй дорозi людської долi!»
Недоречно, недоладно або невчасно зробити, сказати що-небудь чи виступити з чимсь. Копії і фотографії документів та портретів, що я надсилав, мені повернуто з припискою: “Не можуть бути використані”. А чому? Що я — вискочив як Пилип з конопель? (Л. Смілянський); — Артем, ніскільки не образившись, сприйняв її кепкування, як і належало, спокійно. Справді, вискочив із своєю догадкою ніби Пилип із конопель (П. Гуріненко); А на уроках він завжди про щось своє думає, а як спитають, завжди скаже не до речі, не до ладу,—як Пилип з конопель вистрибне (О. Іваненко). ви́скочити як Кузьма́ з конопе́ль. Євген Панасович почав, було, гарячкувати і мало не вискочив як Кузьма з конопель, щоб перебити ту облудну мову (В. Речмедін). ви́хопитися як Пили́п з конопе́ль. Боявся новий полковник чогось не бовкнути, не вихопитись ненароком “як Пилип з конопель
Мово! Ти святиня! Кожний народ на цій планеті є справді народом, поки жива ти, мово! Ти духовна скарбниця, в яку віками люди вкладають свої надбання. Ні, це не гроші, ані дорогоцінне каміння, ані інші скарби. Це інші коштовності: мелодійні слова, мудрі приказки та афоризми, гострі прислів’я, влучні анекдоти та чудові пісні.
Я чув історію про те, як українським мандрівникам в Японії просто на вулиці вдячно цілувала руки бабуся в кімоно. Вона була українкою, яка під час революції опинилася за кордоном і сімдесят років не чула рідної мови. І раптом почула її від перехожих! Яку, виходить, радість відчуває людина на чужині, коли чує рідне слово! Одне жадане рідне слово здатне зцілити, підняти бойовий дух, перетворити життя на свято!
Мово, чарівнице! Ти здатна зробити з незнайомців друзів. Ти згуртовуєш людей разом, об’єднуєш народ, робиш його непереможним.
Але люди, звикнувши кожного дня користуватися мовною скарбницею, часто не цінують її. Вони захаращують мову іноземними словами або зрікаються її. У скарбницю вкидають спотворений непотріб та викидають справжні коштовності вікової мудрості. Люди часто починають цінувати свою мову тільки на чужині або тоді, коли вона вмирає.
Коли на рідну землю приходять загарбники, вони відразу обмежують використання рідної мови. Навіщо? Якщо немає мови, немає народу. Його цінності загарбано, а землю використовують нові господарі. Народ без мови – все одно, що людина без душі. Пусто всередині… Народ без мови – будинок без фундаменту. Дмухнув вітер – і розлетілися люди, як цеглини, по світу… Розвалився спільний затишний дім.
Мово! Ти душа наш безсмертна, що здатна жити в поколіннях, поки ми дбаємо про тебе! Ти, як пише письменниця Катерина Мотрич, є мудрою Берегинею народу: «Мово наша! Життєдайна криниця на неосяжнiй дорозi людської долi!»
Оригинал http://ycilka.net/tvir.php?id=56#ixzz4JlPnP0u4