моє село
маленька крапелька величної держави —
моє село, багато є таких!
зазнало лиха, бідувань і слави
воно живе і вічно буде жить!
нашому селу літ триста п'ятдесят, різні версії є про його назву.
що чумаки возили сіль із криму й заїжджали часто у корчму. і що перший переселенець дав назву свою. що княгиня софія кантимирівна правила нашим селом. мала маєток, роганку-річку, а в ній карасі, і лини, й окуні. і церква теж була. і люди добрі, прості, роботящі, умілі та тямущі. і пісня сходила із уст сама.
мала рогань, так звуть моє село, зручно примостилося біля швидкоплинної річки, затіненої верболозами.
це частина моєї рідної вітчизни, покровителька батьківського роду, моя відрада і надія, мої сподівання і звертання. село добрих і працьовитих людей, які прагнуть зробити його зручним і впорядкованим.
у ньому я народилася, пішла до школи, тут моя рідня, друзі і знайомі, тут і доля моя.
дуже гарне село навесні, коли цвітуть сади, і влітку, коли будинки потопають у зелені і квітах.
через усе село в'юнко в'ється, мов стрічка, бруківка-шлях, що єднає нас і місто харків.
я живу і снюся своїм селом, воно в мені, бо будить думку і гріє душу, дороговказ і майбуття моє.
я уособлюю малороганську землю, що повнить світлом наш небокрай, чесних, порядних людей і є дивом калиновим, чарами барві
У своїй п’єсі «Наталка Полтавка» талановитий український письменник і драматург Іван Котляревський наголошує, що найкращі риси характеру розкриваються лише в творчих натурах. А ось життя з соціальними та духовними паразитами, якими у творі є виборний, возний та деякі інші персонажі, для простої людини перетворюється на страждання. У пана така жінка, як Наталка, стане кріпачкою, і становище її буде гірше наймички. При цьому автор яскраво зображує увагу і любов Наталки до матері, щирість почуттів дівчини до старої жінки.
Саме через велику повагу до матері Наталка дає обіцянку вийти заміж за багатого нареченого. У її серці борються почуття вдячності і пошани з почуттям кохання до Петра. Проте, навіть щира любов до матері не може стати перепоною у боротьбі Наталки за своє щастя, яка здатна порушити навіть вікові народні традиції. Дівчина заявляє, що рушники нічого не означають і відмовляється виходити заміж за багатого возного.
Не менш позитивним рисами наділений і наречений Наталки Петро. Він проявляє себе як гідна людина, яка має право на кохання такої гарної дівчини, як Наталка. Хоча парубок і бідний, але серед інших героїв п’єси він вирізняється прямотою і чесністю, йому притаманне почуття відданого кохання, заради якого він нехтує власним добробутом і відправляється на заробітки в далекі краї.
Іван Котляревський особливо підкреслює благородство парубка. Коли той бажає довідатися, чи любить його Наталка після повернення у рідне село, він звертається до свого товариша Миколи з такими словами: «Як вона вільна, то скажи за мене, а коли заручена, то не говори. Нехай один буду я горювати i сохнути з печалі». На жаль, благородство Петра інколи межувало з нерішучістю і заважало йому боротися за власне щастя, а його слабким місцем були готовність до самопожертви і надмірна чутливість.
Подібне зображення головного героя зумовлено як важкими умовами його життя, так і кращими рисами його характеру. Автор п’єси розповідав, що Петро шукав роботу «по всіх усюдах», а своє добро наживав кривавим потом. Хоча Петро і був звичайним наймитом, він проявляв цікавість до культури, і його судження про мистецтво були більш гармонійні, ніж думки Макогоненка чи возного, які тільки видавали з себе освічених людей. Петро мріяв про сімейний затишок, але у нього не вистачало сміливості боротися за своє щастя. І якби не Наталчина завзятість і відданість коханню, якби не до Миколи, можливо, Петро так і не наважився б відстоювати свою наречену і виборювати своє кохання.