Моя бабуся живе в селі, у власному обійсті. Бабуся добре зберігає народні традиції, тому в неї справжня українська домівка. Її будиночок чисто побілений. Кругом будинку насаджені вишневі дерева квіточки: чорнобривці, анютині вічка, нагідки. Рами вікон бабуся за звичкою фарбує у синій колір, а лиштву, що прикрашає вікна, теж білить.
На вікнах висять білосніжні мережані фіранки.
В самій хаті теж панують чистота та затишок. Бабуся вмикає телевізор лише ввечері, бо вдень зайнята з господарством. Тому в хаті зазвичай тихо. Підлогу та стіни вкривають паласи та коври. Меблі в бабусі залишилися ще з радянських часів.
Вони зроблені з натурального дерева та досить важкі. Блищить старомодне дзеркало-трюмо, що його старанно начищає бабуся. Стіл прикрашають ажурні серветки-макраме, створені бабусею власноруч.
У залі на стіні, за традицією, висить ікона Богородиці, вбрана у два білих вишитих рушника. Це ще весільні рушники моєї бабусі. Перед неї поставлена лампадка, яку засвічують на свята.
Поряд зберігається бака за свяченою водою, принесеною з щорічної Водохрещі.
Хоч будинок і опалються сучасним газовим котлом, на кухні зберігся комин. Тепер на ньому виставлені нарядні горщики. На кухні завжди пахне чимось смачненьким.
А ще – пучечками пряних трав, які бабуся вивішує над комином. А на день Трійці бабуся вкриває комин свіжим духмяним зіллям, і воно пахне на всю хату!
У нашому житті трапляється різне – і радощі, і печалі. Немає жодної людини, яка б не стикалася з серйозними проблемами хоча б іноді. Здавалося б, що може бути хорошого в тому, що з кимось сталася біда? Проте, коли біда в тебе, коли ти в скруті, то почуваєшся погано і розумієш, наскільки тут не до сміху, а чуже горе – воно тебе ніби не стосується, можна навіть дорікнути людині за її нещастя: щось зробив не так, сам заслужив тощо.
Пам’ятаєте, як люди весело сміються, коли дивляться комедійний фільм, у якому хтось падає або б’ється об щось? Вчені вважають, що наш мозок виробив захисний механізм. Сміючись над чиїми-то неприємностями, ми придушуємо власний страх того, що це може трапитися з нами самими. Таким же чином працює відгородження від людини, яку спіткало нещастя. Наш мозок якимось чином вважає, що це нещастя може бути заразним, і ми намагаємося триматися подалі від «джерела зарази» - людини у біді.
Та чи правильна така поведінка в реальному житті? Якщо подумати, людина, в якої трапилося лихо, дуже потребує співчуття та до . Не насмішок, не докорів, не зневаги. Адже що трапилося, то вже трапилося, і все, що можна зробити, - це до людині. Згадайте, якими самотніми ми почуваємося, коли в нас трапляється щось погане, а інші продовжують радіти життю, ще й відвертаючись від нас? Як важко лишитися із лихом на самоті! І психологічно, і просто фізично. Наприклад, у родині хтось серйозно хворий, йому потрібна постійний догляд. І в людини, якій доведеться цим зайнятися, не буде часу навіть на заробляння грошей, ведення хазяйства, не те що на розваги. І прийти та до приготувати поїсти, прибрати у хаті, сходити за продуктами буде саме тим, що полегшить їй життя.
Слово "періщити" вживається для 1.позначення фізичної дії людини по відношенню до когось чи чогось (періщити батогом худобу чи паском неслухняного сина) та 2. вказує на характер явища (дощ, град періщить - паде швидко та інтенсивно, наче б*є). В обох випадках синонімами будуть слова найближчі за суттю "шмагати" та "сікти".
Відшмагати, відперіщити когось.