Якому з російських монархів належать ці інструкції: “ Мала Росія, Ліфляндія (Латвія) і Фінляндія суть провінції, якими управляють на основі дарованих їм привілеїв; порушити ж їх, раптом відмовившись від них, було б вельми непристойно... Ці провінції... потрібно найлегшим привести до того, щоб вони обрусіли і перестали дивитися, як вовк у ліс. Для цього вельми легкий приступ, якщо у тих провінціях будуть обрані начальниками розумні люди; коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба старатися, щоб час і назва гетьманів щезли”
Объяснение:
Беркутів почалася з однієї делікатної деталі: права власності на землю. За (не)написаним сюжетом підписав одного дня князь Данило (Галицький) указ: дарую боярину Тугару Вовку землі Тухольщини в українських Карпатах — і понеслось.
Вже тоді у XIII столітті існував такий собі квазіринок землі і для князя у цьому випадку працював принцип «чия держава, того і землі». Земельного кадастру, свідоцтв на право власності та подібних юридичних речей тоді ще не існувало. «Заслужив в мене боярин, чому б не подарувати йому трохи землі?», — десь так приблизно подумав князь і підписав відповідний документ.
Воля глави держави тоді — безумовний закон. Ніхто з його «адміністрації» не збирався з’ясувати, хто давним давно вже володіє цією територією. Формально все просто: в кого документ, той і правий. Так частина державної землі стала приватною, але питання: де була лінія розмежування між державною власністю князя і муніципальною владою громади села Тухля?
Приїздить зарозумілий боярин тепер на свої землі і з’ясовує, що на практиці все трохи інакше: громада Тухлі нічого про це не знає та не збирається підкорятися його волі. Місцеві продовжують випасати овець, ходити на полювання та жити вільним життям як і раніше.