Не дратуй мене, погодо, я з не годами не дружу. Яку біду, яке нещастя, ти бачиш поглядом заснулим?У неволі був поранений солдат. Молода господиня сповивши немовля, уклала його у колиску і почала колихати. Сонце тільки-но сіло десь за лісовими хащами.А все-таки Катюзі буде по заслузі. Що б не сталося, однак перемагає слово чесне. Щоб жить, нівкого права не питаю. З давніх-давен, барвінок був відомий, як цілюща трава. Арсен щільніше прикрив полы кожуха і знявши рукавицю, теплою долонею зігнав із брів і вій сніг. Він тікав не чуючи ніг. Нарешті зчинився на одній із вулиць,рух кілька чоловіків зібраних у щільний гурт, поволі просувалися назустріч князям.Легенький вітерець колише по той бік річки нескошені трави.
Олександр Олесь ненастанно шукав таких виражальних засобів, які з найбільшою точністю відображали б любов і захоплення Україною, надії та розчарування, його журбу і радість: Жита з волошками, і луки, і гаї. І всі розкоші весняні, Всю вроду, всю красу безкраю. Як втілити її, не знаю, В словах, в пісні мої. Як пристрасно хотілося йому, українському інтелігентові, щоб рідна батьківщина "згадала згублене ім'я"! 1903 року студентом він побував на відкритті пам'ятника Котляревському в Полтаві. Саме там відбувся остаточний вибір - усвідомлення свого національного покликання. Зустріч з Грінченком, Самійленком, Коцюбинським, Лесею Українкою окрилили, підняли дух. Працювати, вчитись, творити треба на славу рідної культури, рідного слова. Відтоді в кожному вірші билося переповнене любов'ю до України поетове серце. Осмислення її долі, минулого й сучасного знайшло своє журливе відображення в поезіях "Для всіх ти мертва і смішна...", "Ой не квітни, весно, - мій народ в кайданах...", "О правда! Мій народ смішний безкрає...". Промовистим є останній вірш, у якому автор стверджує, що ніколи не відмовиться від свого народу, яким би він не був "смішним, горбатим" і "безпам'ятним таким". У передреволюційні роки з'являються нові, оптимістичні настрої. Олесь палко бажає побачити свій край нарешті вільним, розкутим, спроможним творити власну долю. У поезіях 1916-1917 років звучать і надії, і заклики, і докір, і сподівання. Чи є слова прекрасніші за ті, з якими поет звертається до бажаних гостей України - Сонця і Волі? Чи ж справдилися надії? В кривавім морі і вогні Її, окрадену, збудили... Вітри і вихори страшні Її в повітрі закрутили. Відчай, безнадія. Поетове серце сходить кров'ю від муки ("В моїй душі не сходе сонце..."). Тоді, 1919 року, коли Україна, окрадена і зраджена, лежала в руїнах і кривавих шрамах, почалася трагічна сторінка життя Олеся, яку можна назвати одним словом - чужина. Він бачив, що більшовизм не дасть тієї волі, яку виходив зустрічати так сердечно. Було боляче, бо кривавий експеримент над народом тривав. У цей трагічний час Олесь звертається до образу Тараса Шевченка: Чому тепер тебе немає, В ці дні безладдя і негод, Коли над кручами блукає Війною змучений народ? Олександра Олеся розривають навпіл бажання повернутися і усвідомлення ризикованості повернення. І так майже 26 років. Що пережило його змучене серце, розкажуть вірші "В журбі я сонцю не радію...", "О, принесіть як не надію, то крихту рідної землі", багато інших. У час становлення державності Україна прислухається до голосу свого люблячого сина. Він і нині озивається в десятках нових пісень, звучить зі сцен і трибун. Збулися слова поета: Хто зберіг любов до краю І не зрікся роду, Той ім'ям не вмре ніколи В спогадах народу.