Мій перший день у школі. Свій перший день в школі пам’ятаю так, неначе це було вчора. Щиро кажучи, й самій не віриться, що з того дня вже минуло два з половиною роки. Прокинулась я рано-вранці, а на мене вже чекало святкове шкільне вбрання, пишні білі банти для зачіски, гарні, яскраві осінні квіти, а головне – шкільний рюкзак. Підійшовши до школи з мамою, татом та бабусею, я вперше побачила таку велику кількість дітей-школярів, щиро усміхнених вчителів та батьків. Правду кажучи, страх та цікавість переповнювали мене. Швидше хотілося зайти до класної кімнати, познайомитися з вчителькою та дітьми. Та найголовніше те, що я вперше побувала на шкільній лінійці, на святі першого дзвоника. Про це мені багато розповідали бабуся, батьки та старші друзі-школярі. На святковій лінійці нас, першокласників, вітали вчителі, директор та старшокласники, а ми їм обіцяли бути слухняними та гарно навчатися, щоб нами пишалися. Свято скінчилося. Дзвоник покликав нас на перший урок. Тепер школа – це частина мого життя. Тут я дорослішаю, навчаюся, стаю самостійною. Попереду ще не один рік старанного навчання, але вже зараз я пишаюсь тим, що навчаюся в своїй школі
Ця розповідь від моєї матері вона справжня. Мама мені розповіла, що у моєї прабабусі, в хаті, де вона жила, був святий кут, і в ньому висіло багато ікон, які після смерті маминої прабабусі залишилися у її дочки, моєї прабабусі. Прабабуся зуміла зберегти ці ікони, незважаючи ні на що. Особливо дуже важко довелося під час війни, коли німці приходили в село. Вона їх ховала, переживала, щоб їх не знайшли і не забрали, бо дуже дорожила ними. За переказами, ці ікони з'явилися в нашому роду на весіллі, і вважалося, що вони несуть мир і добро в сім'ю. Прабабуся передала ікони своїм дітям: моїй бабусі і її братові і сестрам. Коли прабабуся була дуже старенька, вона строго наказувала своїм дітям зберігати традицію: передавати ікони у спадок своїм дітям, щоб у сім'ях був спокій і благополуччя. І так донині ми передаємо свої цінності з покоління в покоління.
