Осінь була суха, небо зоряне. Ледве блищала здалека тоненькою смужкою річка, темнів гай. Сонце тільки зійшло. Садок був уже пожовклий. Нога м’яко ступала по опалому листю, шелестячи сухим шелестом. Повітря було напоєне пахощами від того листя. І ці пахощі, і трохи холодне повітря, і червоне ще сонце бадьорили.У невеличкому круглому гайку було так само, як і в садку: жовто і напівмертво. Видно було, що за кілька часу й цього не буде, сніг укриє все, і все буде мертве. Та дарма! Зараз звідусіль віяло свіжістю, бадьорістю, силою. Це мертве віщувало незабаром живе.Те живе, що має прийти, що неодмінно мусить прийти, чулося в усьому: і в цьому свіжому повітрі, і в тому вічноосяйному сонці, і навіть у цьому жовтому листі, що, зогнивши, мусило дати початок новому буйному життю. Ні-ні, це була не смерть, а відпочинок — відпочинок здоровий, свіжий
Я пишаюсь своїм товаришем, бо він може до у важку хвилину. Зимою ми йшли кататися на санках, нам треба було перейти дорогу. Поряд з нами була бабуся яка не могла перейти на той бік. (Им'я твого друга) узяв її за руку та перевів. Но на цьому наші пригоди не закінчились. Ми почали кататись, но я впав та підвернув ногу. Мій товариш не покинув мене, та побіг за дорослими. Ще мій друг допомагає на контрольних. Ось так, я їм дуже пишаюсь, та поважаю його! Хочу, щоб усі були такими добрими, розумними, сильними і не покидали своїх друзів.
