Поліське село. Я ніколи не бував у поліському селі Крйнки, досі жалкую за цим. Сходив я чимало доріг, об'їздив чимало країн, та якось не випадало мені зазирнути в тихі місця, де минуло батькове дитинство. Але ніколи не бувши там, бачу виразно, мов на старовинній гравюрі, заповітний куточок землі. У цій картині панують світлі тони, ніжні тони біленого поліського полотна. Спокійне світле небо, світлі з жовтим відтінком кучугури пісків. Лише по горизонту темна зубриста стіна соснового бору. Небо, ліс, піщана горбиста рівнина - це лише тло. Потім бачу дорогу. Ну, а яка дорога в пісках? Порізана колесами, то кривуляє між чахлими кущами сосняка, то повзе на горбик, то шкандибає в долинку. Це навіть не дорога, а розтоптана канава, клята й переклята всіма їздовими, і від того ще більше зморщена. Поруч неї, старої бабусі, вистрибують онуки-стежки, вони мережать синючі плеса, викрутасами обходять деревця і збігаються в одне річище біля трухлого від старості обваленого місточка. За місточком починається село. Поліське село. Ішли жінки з грибами. Пісок та болото, пісок та болото, нарешті й суха місцина, тут, кому де заманулося, й присіли вони спочити, обклавшись корзинами. Отаке село. Купками. Хата, а потім жовта залисина, потім ще самотня хата. Кожен двір обнесено високою дерев'яною огорожею. Тут все із дуба, із сосни, із берези, із граба. Все із лісу. А земля тут яка! Той же пісок, трохи бурий від гною, без гною ніщо не росте, навіть кукіль*. За дворами й левадами - глевка низина. Корчі, мохові острівки, цілі озера густої, як дьоготь, стоячої води, замулені річечки. Царство непролазних поліських боліт. Ніколи не був я у Кринках, але бачу село, бачу дідову хату. Вони постають із запашних батькових оповідок
Як я люблю свій рідний край... Не можна навіть уявити мене без цього неймовірно красивого дива. Ось, літній вечір. Прохолода дує з трішки видчиненого віконця. Коли я дивлюся туди, я бачу таку картину: Журавель летить до своїх пташенят широко розправив крила... Навіть не летить,а мчить. Мабуть дуже голодні пташенята. Я побачив,що гніздо журавля не так і далеко від мого будинку,треба буде якось поблизу подивитися. Також мій погляд залучила красива лужайка. Вона була вкрита квітами,не мов би веселка... Мені здається літо - найчарівніша,і найкрасивіша пора року.
19 грудня ми святкуємо день святого Миколая. Вночі до дітей має завітати святий Миколай і покласти під подушки або в чобітки миколайчики — подарунки від доброго святого за гарну поведінку протягом року. Тому діти з радістю та надією чекають цього свята. Вони мають надію, що святий Миколай принесе їм цього року подаруночок, бо вони були чемними та поводили себе пристойно. Але надії деяких не справджуються: Миколай може покласти їм під подушку зв*язку різок, що означає, що цими дітьми він не вельми задоволений. На честь цього святого названо велику кількість церков по всій Україні. На це веселе свято раніше було прийнято прийнято варити пиво, скликати гостей і гуляти досхочу. В цей день велике значення має «перший полазник». Першою до господи має ввійти людина добра, здорова, хазяйновита — це гарний знак для сім'ї. Дбайливі господарі цього дня йдуть до хліва, щоб привітати свою худобу зі святом, бо до обов'язків святого Миколая входить оберігати не лише людей, а й тварин.
Я ніколи не бував у поліському селі Крйнки, досі жалкую за цим. Сходив я чимало доріг, об'їздив чимало країн, та якось не випадало мені зазирнути в тихі місця, де минуло батькове дитинство. Але ніколи не бувши там, бачу виразно, мов на старовинній гравюрі, заповітний куточок землі. У цій картині панують світлі тони, ніжні тони біленого поліського полотна. Спокійне світле небо, світлі з жовтим відтінком кучугури пісків. Лише по горизонту темна зубриста стіна соснового бору.
Небо, ліс, піщана горбиста рівнина - це лише тло.
Потім бачу дорогу. Ну, а яка дорога в пісках? Порізана колесами, то кривуляє між чахлими кущами сосняка, то повзе на горбик, то шкандибає в долинку. Це навіть не дорога, а розтоптана канава, клята й переклята всіма їздовими, і від того ще більше зморщена. Поруч неї, старої бабусі, вистрибують онуки-стежки, вони мережать синючі плеса, викрутасами обходять деревця і збігаються в одне річище біля трухлого від старості обваленого місточка. За місточком починається село.
Поліське село. Ішли жінки з грибами. Пісок та болото, пісок та болото, нарешті й суха місцина, тут, кому де заманулося, й присіли вони спочити, обклавшись корзинами. Отаке село. Купками. Хата, а потім жовта залисина, потім ще самотня хата. Кожен двір обнесено високою дерев'яною огорожею. Тут все із дуба, із сосни, із берези, із граба. Все із лісу.
А земля тут яка! Той же пісок, трохи бурий від гною, без гною ніщо не росте, навіть кукіль*.
За дворами й левадами - глевка низина. Корчі, мохові острівки, цілі озера густої, як дьоготь, стоячої води, замулені річечки. Царство непролазних поліських боліт.
Ніколи не був я у Кринках, але бачу село, бачу дідову хату. Вони постають із запашних батькових оповідок