Останнім часом я помітила, що мої однокласники мало звертають увагу на добрі чи погані вчинки наших однолітків. Та стався один випадок, який змусив і мене, і моїх ровесників замислитися над тим, що сталося.
Я відвідую заняття школи карате. Стало відомо, що Ігор П. із нашої групи дуже сильно вдарив дівчинку — однокласницю. Ми знали, що за Ігорем давно закріпилася слава першого бешкетника в школі. Але щоб ось так... Тренер довго розмовляв із батьками Ігоря й дівчинки, а потім було прийняте рішення.
На одне з тренувань прийшли батьки обох сторін. Ми вишикувалися в дві шеренги. Ігор роздягнувся до пояса й пройшов через наш стрій, а ми, доторкаючись до нього своїми поясами, висловлювали своє обурення. Ігор плакав. Йому не було боляче, він плакав від сорому за свій вчинок. Далі він підійшов і вибачився перед усіма: перед дівчинкою, її батьками, своїми батьками, перед тренером, і перед кожним із нас. Я думаю, що це буде йому уроком на все життя. Ігор після цього дуже змінився, навіть сам став зупиняти бешкетників, які негідно поводили себе в школі.
Було це вчора. Коли усі з класом поїхали на екскурсію. Михайлик взяли усе що потрібно і непотрібно. Він взяв чотири пари шкарпеток, дві палатки з мячем. А потім ще всі помітили, що він ще салат у банці взяв і багато бутербродів. Вчитель йому говорить
- Михайлику, навіщо ти взяв зі собою стільки багато речей?
- Щоб не бракувало, і в мяча ще поганяти з хлопцями.
А коли в усіх був відпочинок, Михайлик зїв усі харчі, бо думав що ще зостанеться.
Та марно, лише кілька родзинок залишилося. Через трохи часу клас знову сів на відпочинок, та Михайлику нічого було перекусити.Учитель подивився на нього, а він тільки
опустив голову і почервонів. Отак сталася історія.
Як член речення: 1. Мені здавалось я щось забув. 2. Я можу взяти цю книжу. 3. Моїй мамі видно де я граюсь з друзями.