Мова – це не лише б висловлення думок, але й інструмент формування власного іміджу. Мова повинна бути виразною, логічною, точною та правильною. В удосконаленні власного мовлення мені до додаткове щоденне читання та частіше заглядання до словника. До того ж говорячи повільніше я маю змогу краще продумувати конструкції та контролювати слова-паразити. Сленг та жаргон не допустимі, тому іх потрібно повністю виключити з власного мовлення та оволодіти мовленевим етикетом. Працювати потрібно постійно і стежити за змінами, що відбуваються у вимові, наголошуванні, та провописі.
Історія українського народу надзвичайно трагічна й повчальна. Вона свідчить про якусь незбагненну силу українців, їхню здатність знову і знову відроджуватись після нищівних, здавалося б, смертельних ударів та катастроф.
Можна було б свою розповідь розпочати від татаро — монгольської навали, яка не тільки знищила українську державність, а й фізично вигубила народ, так підірвала його біологічні сили, що він став легкою здобиччю сусідів і потрапив до них у неволю. Однак у даній роботі ми зосередимося на подіях, що відтворені на сторінках художніх творів, які вивчаються за шкільною програмою. Одним з таких полотен є драматична поема Лесі Українки «Бояриня». Цей твір присвячений подіям, пов'язаним з Переяславською радою Поема написана в час (1910 p.), коли царевий уряд посилив утиски пригноблених окраїн і національних меншин. Леся Українка гостро переживала соціальний і національний гніт, брак національної державності, шукала відповіді на запитання: хто ми, українці, які ми є. на прикладі головних героїв драми — Степана та Оксани — талановита письменниця об'єктивно відтворює події, що ввійшли в історію під назвою «Руїна». Це був період після смерті Богдана Хмельницького, коли Україну намагалися поділити між собою Польща й Московщина, сіючи ворожнечу між козаками, провокуючи безперервні внутрішні сутички за гетьманство Росія роздавала козацькій старшині привілеї, щоб схилити її на свій бік, примушуючи зрадити інтересам України, намагалася позбавити народ мислячої інтелігенції. І знаходилися серед українців ті, хто прирікав себе на страждання й муки, добровільно заточував себе. Говорячи про історичні віки, не можна не згадати події 1927, 1933 років, що ввійшли в історію під назвою «голодомор». Читаючи драму М. Куліша «97», повість У. Самчука «Марія», задумуєшся над питанням: хто винен у традиціях, описаних письменниками. У драмі «(?» автор розповідає про українське село, у якому далеко не всі люди сприйняли революцію, що принесла голод... У селі поїли всіх кішок і собак... До глибини душі вразив епізод, у якому розповідається про те, як Ларивон, глухий церковний сторож, і Орина, бідна вдова, поїли своїх дітей. Громада вимагає суду над дітовбивцями. Але чи підлягають вчинки Лари вона й Орини законам людського співжиття?
Не менш трагічною в українському селі була насильницька колективізація, котру описує У.Самчук. Книга стала монументом пам'яті тим, котрих налигачем заганяли до колгоспів. Ця політика держави спричинила початок кінця: відбулося тотальне винищення українського селянства, витравлення з нього власника, господаря, годувальника. На колись родючих землях виросли бур'яни, під дощами, згнило збіжжя. До родини Марії, головної героїні повісті, прийшло лихо. Старший син Максим, який учив батька й матір соціалізму та комунізму, виганяє їх із хати. Молодшого сина Лавріна репресовано. Останні члени родини втратили віру в можливість людського життя. Кульмінація твору — страшні картини голодомору в колись багатому куркульському селі.
Насамкінець можна додати, що етнічні втрати українського народу склали біля 12,7 млн. чоловік. А воєнні? За даними науковців уроки Великої Вітчизняної війни загинуло біля 80,5 млн. наших земляків. Про війну написано багато. Та, може, найоб'єктивніше змалював її О. Довженко у своїх оповіданнях, кіноповістях та «Щоденнику». Уже перша записна книжка «Щоденника» кровоточить своєю жахливою правдою... Змучені, зганьблені, голодні жінки плакали: на горе й потому покидала їх Червона Армія, відступаючи. О. Довженко оголив фашизм. Німці знищували все на своєму шляху. Ось одне з сіл... Що залишилося в ньому? Дві тисячі трупів, серед руїн і попелу — скелети. Наша земля була хвора, вона стогнала, нелюдське горе перелилось через край в кожній душі і вже не викликало гніву, а лише огиду та обурення.
У тому, що творилося, Довженко вбачав підлість, яку чинили чиїсь руки. Він засуджує бездонну вічну брехню, якою обплутані ми. Серце його переповнюється жахом від того, що сотні тисяч кращих продовжувачів нашого роду зникне з нашої землі.
Трагедією світового масштабу переживає наш народ сьогодні. Це наслідки чорнобильської аварії. Та про них слід писати окремий твір. Заключним рефреном можуть бути слова П. Тичини: «яка біда, яка чума мене косила, а сила знову розцвіла».
