Одного разу Василько, Іванко, Сергійко та Марійка вирішили піти у ліс, погуляти.
Ось вони прийшли. Друзі взяли з собою пікнік та почали їсти. Враз з кущів вилізли малятка - звірятка це зайчики - побігайчики, лисичка - сестричка та вовчик - братик, а ще зверху на гіллі сиділи пташки.
Сергійко взяв камінець і почав кидати у птахів, а Марійка, Іванко та Василько почали скріз розкидувати сміття. Звірі це все бачили, а ж раптом зайчики кажуть:
- Чому ви розкидуєте сміття? Вам що це подобається?
- Хто це заговорив? - Здивувалися діти.
- Це ми, зайчики - побігайчики!
- Чого вам треба? - Запитав Сергій.
- Ми хочемо щоб ви перестали смітити! Ви забрудняєте ліс! - Так так! - підказала лисичка. - Ми не хочемо усе своє життя жити в цьому бруді!
- Ну добре! - Сказали друзі та почали збиратися.
Ось було б так, як би звірі могли говорити!
Я очень старалась
«дать рублів сто на запчастини, він би сам збудував яку-небудь
міжпланетну станцію».
2. Він високий, худий, кощавий і весь якийсь аж світиться – волосся
світле, брови світлі, вії світлі, – не зрозумієш, чи то він такий блондин, чи
то сивий (років йому під сімдесят), а от очі голубі-голубі, аж сині.
3. Років п’ятдесят тому у громадянську він воював тут,
познайомився з бабою Оксаною (вона тоді молода була) і зачепився на
все життя.
4. Так ото ж вискочив я до схід сонця з хати – на хвилиночку в
бур'яни. Ще тільки сіріти почало. Сонний, як муха, вискочив. Процентів
на дев'яносто ще спав. Тільки одне око ледь розтулив, щоб не
перечепитися. Став у бур'янах і те одне око заплющив – сплю. І враз
чую голоси – за парканом у Книшів. Приглушені, змовницькі. Сон зразу –
як рукою...
5. Ви не були на нашому баштані? О-о! Тоді ви нічого не знаєте
Такого баштана нема ніде. Точно! Кінця-краю не видно. Од обрію до
обрію. І кавунів – тисячі, мільйони... І всі смугасті. Як тигри. Тисячі,
мільйони тигрів. Я живих бачив у цирку.