Усі підлітки так чи інакше сваряться і конфліктують з батьками — це факт. Але найголовніше — не сама наявність чи відсутність суперечок, а ставлення до батьків, повага до них, навіть коли ваші думки з якихось причин не збігаються, та уміння цивілізовано поводитись у таких випадках.
Колись я натрапила на неймовірної простоти і водночас неймовірної глибини думку. Думка звучала приблизно так: безсумнівно, існують талановитіші, слухняніші, сумирніші діти, але, любі батьки, у вас саме ця дитина, тому прийміть її такою, яка вона є; безперечно, існують батьки, які краще розуміють та більше дозволяють, але у вас саме ці батьки, тому прийміть їх такими, якими вони є. Це було висловлення психолога в якомусь тексті — і я згодна з цією думкою на сто відсотків. Насправді, це надзвичайно важливо — вміти прийняти людину з усіма її недоліками, любити її просто за те, що вона існує і дає тобі тепло та підтримку — і немає чого вимагати за свою любов.
Зрештою, любов до батьків чи любов до дітей має бути безумовною, тобто не залежати від якихось умов та претензій. Це почуття освітлює повсякденність і, хоч воно зовсім не виключає суворості чи певних вимог, саме воно дає змогу підтримувати злагоду та гармонію в родині.
Розмірковуючи над проблемою батьків і дітей, я звернулася до власного досвіду: планувала проаналізувати ті проблеми, які я бачу у наших стосунках і на основі відомого особисто мені дійти якихось висновків, узагальнення... Але, взявшись до такого аналізу, я відчула тільки одне бажання — подякувати своїм батькам. І все. Так, час від часу в нас виникають суперечки або ми не розуміємо одне одного, але от щойно я замислилася всерйоз над питанням взаємин — одразу зрозуміла, який це дріб'язок у порівнянні з тим, що я насправді відчуваю.
Мої батьки — дивовижні люди: вони приділяли мені стільки часу і уваги, що я завжди почувалася потрібною, мабуть, саме це відчуття дало мені впевненість в собі, врівноваженість. Навіть коли їхні справи заважали нашому спілкуванню, мої батьки вміли знайти правильні слова, щоб пояснити мені все, і я ніколи не сумнівалася, що мене у родині дуже люблять. Це забезпечувало мені майже постійне відчуття радості, звичайної повсякденної радості пізнання, спілкування, маленьких дитячих відкриттів.
Мої батьки вміють пробачати помилки. За це я їм дуже вдячна: якщо в мене щось не виходить, я впевнена, що мене підтримають та щось порадять, але не засудять. Надмірні лінощі чи недбале ставлення до навчання в нашій родині зовсім не схвалюють, але коли я чогось не змогла, помилилася, не перемогла, я ніколи не боюсь про це розповідати, бо моя помилка — мій крок до самовдосконалення. І звісно, розумні вчаться на чужих помилках, але людей, які вчаться тільки на чужих помилках, не існує — так каже мій батько, підбадьорюючи мене.
Мої батьки навчили мене не брехати. Тим, що завжди довіряли мені. І я так само довіряла їм. Ті моральні принципи, якими я зараз так пишаюсь — чесність, порядність, відчуття відповідальності, повага до інших людей, — усім цим я завдячую своїм батькам. Саме вони показали мені правильний шлях розвитку, яким я рухаюсь дотепер, вже багато в чому самостійно. Найголовніше ж — вони показали мені приклад чесного та гідного життя, сповненого праці і веселощів, творчості та уваги одне до одного.
Якщо чесно, я починала цей твір із наміром написати про проблеми спілкування батьків і дітей, але, щойно почавши, відчула єдину потребу — подякувати. Мабуть, я щаслива людина.
Кожен підліток так чи інакше свариться з батьками, це факт, але головне у цьому — розуміння, наскільки дрібними і несуттєвими є ці конфлікти у порівнянні з тією любов'ю та теплотою, що завжди є між батьками та їхньою дитиною!
Ти завжди у всьому мені допомагаєш. Пам’ятаю той перший раз, коли ти мене вчила пекти періг із яблук. Дуже вдячна тобі за те, що в своєму житті я вмію робити те, що ти мене навчила: я в’яжу, роблю різні страви за твоїми рецептами. Бабусю, ти мій життєвий наставник.Щоб я робила без тебе,без твого тепла, ласки?Я обожнюю ті моменти, проведеного часу у твоєму селі.Адже без твоєї домівки, твого песика і широкополих степів не проходять жодні мої канікули. Я мрію, лише про те, щоб ти жила так довго, як живе твоя вулиця...Бо ти мій стимул у житті, моя друга мама.(Хлопці пишуть від чоловічого роду)
Якби я був мером, то в кожному дворі в нашому місті була б гарна дитяча площадка. Вона була б барвиста, з цікавими гірками, каруселями, драбинками, турніками, канатами. Для малюків можна зробити пісочницю і гойдалку. І обов’язково потрібно влаштувати клумби. Це дуже красиво. А якби залишилися гроші, я б поставив в кожен двір маленький фонтанчик. Ось в Анапі такі двори є, і влітку там завжди багато народу. А в нашому дворі майданчик дуже погана. Я сів в альтанці на сидіння й провалився. Гойдалки жахливо скриплять, каруселі зламані. І все таке старе і некрасиве. А ще на дитячому майданчику постійно збираються п’яні. Я їх зовсім не люблю. Вони навіть матюкаються. Оце був би у нас такий двір, як в Анапі, я б підстрибнув до стелі від радості! На місці мера я б обов’язково зробив в Пензі хороші, чисті пляжі, щоб люди могли там загоряти і купатися влітку. Річка Сура у нас дуже брудна, її потрібно очистити. Тоді в ній буде водитися багато риби і можна буде купатися. Якби я був мером, я б стежив за двірниками, щоб вони краще чистили сніг. Близько моєї школи взимку неможливо припаркуватися. А ще через те, що сніг не чистять і не довбають лід, трапляються дорожньо-транспортні пригоди і бувають пробки. А через затори швидка до яка поспішає до сильно хворій людині, може запізнитися і не приїхати вчасно. Ще я хочу, щоб не було черг в поліклініці, тому що в мене немає часу сидіти там по дві години. Замість того, щоб робити уроки або гуляти, доводиться дуже довго сидіти в черзі до лікаря. Можна зробити так, щоб всі хворі приходили до свого часу, тоді не доведеться так довго чекати. І ще в Пензі дуже не вистачає підземних переходів. Добре б побудували підземний перехід на проспекті Будівельників, тоді б я зміг сам ходити до бабусі. Батьки поки не відпускають мене одного через дорогу. І машинам тоді не довелося б стояти на світлофорі. У Москві багато підземних переходів, і людям дуже зручно переходити вулиці. У нас немає велосипедних доріжок, тому доводиться їздити на велосипеді по тротуарах і заважати перехожим або по дорогах, а це ж неправильно – можна потрапити під машину. Якби я був мером, я б ні в якому разі не дозволив руйнувати іподром. Мені дуже шкода, що в Пензі закрили іподром. Я займаюся верховою їздою на невеликий стайні. Конячкам там дуже тісно. І критого манежу там немає. Взимку займатися на вулиці дуже холодно. Якби я був мером, я б обов’язково побудував новий іподром і переселив конячок туди. Якби я був мером, то я б зайнявся переробкою сміття. У нас все сміття звозять на звалище, а там він лежить роками просто так, а треба його переробляти. З паперу можна робити газети та картон. З залозок всякі запчастини. Якщо сміття збирати роздільно, з нього потім можна багато чого зробити. Мені було дуже шкода ялинки, які люди викидали після Нового року. Я хочу, щоб ялинки ставали меблями або хоча б санками. А їх вантажать в сміттєвози і відвозять на звалище. Кілька ялинок все ще лежить на смітнику біля нашого будинку. Ще я б зробив так, щоб пенсіонери отримували хорошу пенсію і не були такими бідними, як зараз. Вони змогли б добре харчуватися і купувати новий одяг, подорожувати, зробити хороший ремонт у квартирі. Якби я був мером, то я б зробив Пензи красивою, сучасною, зручною, затишною, щоб туристи приїжджали не тільки в Москву і Пітер, але й до нас. Просто потрібно зробити, щоб їм тут було цікаво. І щоб нам, городянам, не було соромно за своє місто.
Батьки і діти: повертаючись до вічних тем
Усі підлітки так чи інакше сваряться і конфліктують з батьками — це факт. Але найголовніше — не сама наявність чи відсутність суперечок, а ставлення до батьків, повага до них, навіть коли ваші думки з якихось причин не збігаються, та уміння цивілізовано поводитись у таких випадках.
Колись я натрапила на неймовірної простоти і водночас неймовірної глибини думку. Думка звучала приблизно так: безсумнівно, існують талановитіші, слухняніші, сумирніші діти, але, любі батьки, у вас саме ця дитина, тому прийміть її такою, яка вона є; безперечно, існують батьки, які краще розуміють та більше дозволяють, але у вас саме ці батьки, тому прийміть їх такими, якими вони є. Це було висловлення психолога в якомусь тексті — і я згодна з цією думкою на сто відсотків. Насправді, це надзвичайно важливо — вміти прийняти людину з усіма її недоліками, любити її просто за те, що вона існує і дає тобі тепло та підтримку — і немає чого вимагати за свою любов.
Зрештою, любов до батьків чи любов до дітей має бути безумовною, тобто не залежати від якихось умов та претензій. Це почуття освітлює повсякденність і, хоч воно зовсім не виключає суворості чи певних вимог, саме воно дає змогу підтримувати злагоду та гармонію в родині.
Розмірковуючи над проблемою батьків і дітей, я звернулася до власного досвіду: планувала проаналізувати ті проблеми, які я бачу у наших стосунках і на основі відомого особисто мені дійти якихось висновків, узагальнення... Але, взявшись до такого аналізу, я відчула тільки одне бажання — подякувати своїм батькам. І все. Так, час від часу в нас виникають суперечки або ми не розуміємо одне одного, але от щойно я замислилася всерйоз над питанням взаємин — одразу зрозуміла, який це дріб'язок у порівнянні з тим, що я насправді відчуваю.
Мої батьки — дивовижні люди: вони приділяли мені стільки часу і уваги, що я завжди почувалася потрібною, мабуть, саме це відчуття дало мені впевненість в собі, врівноваженість. Навіть коли їхні справи заважали нашому спілкуванню, мої батьки вміли знайти правильні слова, щоб пояснити мені все, і я ніколи не сумнівалася, що мене у родині дуже люблять. Це забезпечувало мені майже постійне відчуття радості, звичайної повсякденної радості пізнання, спілкування, маленьких дитячих відкриттів.
Мої батьки вміють пробачати помилки. За це я їм дуже вдячна: якщо в мене щось не виходить, я впевнена, що мене підтримають та щось порадять, але не засудять. Надмірні лінощі чи недбале ставлення до навчання в нашій родині зовсім не схвалюють, але коли я чогось не змогла, помилилася, не перемогла, я ніколи не боюсь про це розповідати, бо моя помилка — мій крок до самовдосконалення. І звісно, розумні вчаться на чужих помилках, але людей, які вчаться тільки на чужих помилках, не існує — так каже мій батько, підбадьорюючи мене.
Мої батьки навчили мене не брехати. Тим, що завжди довіряли мені. І я так само довіряла їм. Ті моральні принципи, якими я зараз так пишаюсь — чесність, порядність, відчуття відповідальності, повага до інших людей, — усім цим я завдячую своїм батькам. Саме вони показали мені правильний шлях розвитку, яким я рухаюсь дотепер, вже багато в чому самостійно. Найголовніше ж — вони показали мені приклад чесного та гідного життя, сповненого праці і веселощів, творчості та уваги одне до одного.
Якщо чесно, я починала цей твір із наміром написати про проблеми спілкування батьків і дітей, але, щойно почавши, відчула єдину потребу — подякувати. Мабуть, я щаслива людина.
Кожен підліток так чи інакше свариться з батьками, це факт, але головне у цьому — розуміння, наскільки дрібними і несуттєвими є ці конфлікти у порівнянні з тією любов'ю та теплотою, що завжди є між батьками та їхньою дитиною!