Справжній друг завжди пізнається в біді. На уроці читання ми читали одну, дуже повчальну байку про товаришів. Ось вона:
Йшли якось двоє товаришів з одного села у інше. Та дорога прокладалася через густий та повний небезпеки ліс. Перший товариш каже:
- Хоч і звірі у лісі сильні і зможуть напасти, та нас же ж двоє, здолаємо усіх!
І вони пішли. Ось довго вони йшли та помітили ведмедя. Один з товаришів злякався і заліз високо-високо на дерево, бо знав що ведмідь високо не полізе. А інший товариш помітив тварину пізно і зрозумів що не встигне залізти на дерево як його друг. І він ліг на землю і не дихав бо знав що ведмеді не чіпають мертвих. Бурмило підійшов до нього та обнюхав, чує, не дихає значит мертвий і пішов собі лісом далі. Як другий товариш спустився і спитав :
- Ну що тобі сказав цей бурмило?
- Сказав щоб я не ходив до лісу з такими товаришами як ти - і він пішов сам по собі далі.
Якщо людина не усвідомлює себе і свою роль у житті, зокрема і батьківство, то чи усвідомить вона на предсмертону одрі, що вона зовсім і не людське життя прожила, а лише пилинкою по бездоріжжю людських доль. Тихо і непомітно. Не залишаючи тепла і сліду після себе. Життя воно є справжнім тільки тоді коли живеш не тільки для себе, а й для інших - батьків, братів, сестер, друзів і - найголовніше - для своїх дітей. Коли залишаєш по собі слід, але не будинок і дерево біля нього, а щось більше - добро і любовⒶ.
