група країн цього типу налічує близько двох десятків держав, у них проживає 15 % населення планети. ці країни володіють величезними фінансовими ресурсами і на їх частку припадає 9/10 іноземних інвестицій, тобто довгострокових вкладень капіталу безпосередньо у підприємства промисловості, сільського господарства, торгівлі та інших галузей господарства зарубіжних країн. саме економічно розвинуті країни є членами організації економічного співтовариства і розвитку (оеср) і так званого паризького клубу, що контролює світовий фінансовий ринок.
основна закономірність цих країн — наявність високорозвинутого господарства, в якому поєднується діяльність держави і потужних угруповань національного та транснаціонального капіталу. особливо помітне місце серед них посі головні країни, або так звана «велика сімка». це — сша, японія, німеччина, франція, велика британія, італія та канада. на них припадає майже половина ввп та виробництва промислової продукції світу, більша частина оборотів світової зовнішньої торгівлі. для цих країн характерні такі риси: усі вони постіндустріальні або індустріальні; їх великі корпорації контролюють прямо або опосередковано основну частку продуктивних сил світового господарства; правлячі кола та капітал цих країн тримають у своїх руках реальні засоби контролю над світовими політичними та економічними процесами.
корпорація — це підприємство, діяльність якого базується на використанні акціонерного капіталу, тобто капіталу вкладників, за який вони цінні папери — акції цього підприємства. корпорації, сфера діяльності яких — весь світовий ринок, називають транснаціональними.
до решти країн цього типу належать малі промислово розвинуті країни європи: нідерланди, бельгія, швеція, швейцарія, фінляндія, норвегія, данія, австрія та інші, а також промислово розвинуті країни південної півкулі: австралія, нова зеландія, південно-африканська республіка.
нерівномірність економічного розвитку країн світу як проблема сучасності
характерною особливістю світової економічної системи ххі ст. є стрімкий розвиток інтеграційних процесів між країнами, уніфікація економічних стандартів та створення нових ринків, що приводить в епоху економічної ізації, яка поєднує в собі різні мотиви. на жаль, формування попиту, пропозиції, ціни й конкуренції позитивно, але неоднозначно впливають на світові ринки, оскільки, явну вигоду отримують країни – лідери. тому важливо детермінувати чи дійсно процес ізації впливає діаметрально протилежно на розвинені країни світу та на країни, що розвиваються?
незважаючи на переконливі твердження прихильників ізації, які впродовж 1980-1990-х рр. запевняли, що відкриття національних ринків до зменшення прірви між багатим та бідним населенням, реально цей феномен мав позитивний вплив лише в кількох країнах.
за даними population reference bureau, яке провело моніторинг різноманітних статистичних даних, у 2011 році 48% населення землі живе менш ніж на 2 долари сша в день. факт асиметрії економічного розвитку є очевидним.
найгостріше негативні наслідки даного явища відчувають країни, що розвиваються, оскільки перспектива досягнути високого соціального благополуччя рівня заходу зменшується, незважаючи на те, що концентрація сировинно-ресурсного потенціалу в країнах, що розвиваються є доволі високою для стрімкого економічного розвитку. все ж, дохід від даних запасів, як правило, акумульовано в руках тнк. відповідно, робоча сила країн, що розвиваються залишається низькооплачуваною та некваліфікованою. збереження та інвестиції в цих країнах знаходяться на низькому рівні, наслідком чого є нерівномірне зростання доходів населення, що веде до нерівномірного економічного розвитку.
отже, економіка оперує різноманітними парадигмами росту та добробуту, які зазвичай у загальному аспекті з точки зору держави як цілісної одиниці, але структурні зміни в системі світового господарства та інтегрованість національних економік спонукають науковців розглядати проблеми нерівномірності економічного розвитку в міжнародному масштабі у зв’язку з стрімким поглибленням процесу ізації.
Ирландское море, Бристольский залив, Северное море, Норвежское море, Балтийское море (Ботнический залив, Финский залив, Рижский залив), Бискайский залив, Средиземное море (море Альборан, Балеарское море, Лигурийское море, Тирренское море, Адриатическое море, Ионическое море, Эгейское море), Мраморное море, Чёрное море, Азовское море, Гвинейский залив, море Рисер-Ларсена, море Лазарева, море Уэдделла, море Скоша (последние четыре иногда относят к Южному океану), Карибское море, Мексиканский залив, Саргассово море, залив Мэн, залив Святого Лаврентия, море Лабрадор [2]. Также выделяют море Ирмингера (между Гренландией и Исландией), Кельтское море, море Ируаз, ватты у побережья Нидерландов и другие части.
Крупнейшие острова и архипелаги Атлантического океана: Британские острова (Великобритания, Ирландия, Гебридские острова, Оркнейские острова, Шетландские острова), Большие Антильские острова (Куба, Гаити, Ямайка, Пуэрто-Рико, Хувентуд), Ньюфаундленд, Исландия, архипелаг Огненная Земля (Огненная Земля, Наварино), Маражо, Сицилия, Сардиния, Малые Антильские острова (Тринидад, Гваделупа, Мартиника, Кюрасао, Барбадос, Гренада, Сент-Винсент, Тобаго), Фолклендские (Мальвинские) острова (Восточный Фолкленд (Соледад), Западный Фолкленд (Гран-Мальвина)), Багамские острова (Андрос, Большой Инагуа, Большой Багама), Кейп-Бретон, Кипр, Корсика, Крит, Антикости, Канарские острова (Тенерифе, Фуэртевентура, Гран-Канария), Зеландия, Принца Эдуарда, Балеарские острова (Мальорка), Южная Георгия, Лонг-Айленд, Моонзундский архипелаг (Сааремаа, Хийумаа), острова Зелёного Мыса, Эвбея, Южные Спорады (Родос), Готланд, Фюн, острова Киклады, Азорские острова, Ионические острова, Южные Шетландские острова, Биоко, острова Бижагош, Лесбос, Аландские острова, Фарерские острова, Эланд, Лолланн, Южные Оркнейские острова, Сан-Томе, острова Мадейра, Мальта, Принсипи, Святой Елены, Вознесения,