Дворцовые придворные, бывшие противниками азнаурской знати, осуществили политический переворот. Царь Георгий II, будучи ещё нестарым человеком, вынужден был возвести на престол своего шестнадцатилетнего сына Давида а сам отстранился от государственных дел (1089) Доподлинно неизвестно, как принц Давид пришел к власти. Известный грузинский историк Нодар Асатиани событие 1089 г. называет «дворцовым переворотом» с участием нескольких высокопоставленных лиц. Став монархом в возрасте 16 лет, молодому Давиду IV пришлось принять царство, которое потеряло большую часть своей первоначальной территории. Грузинское царство, границы которого в начале XI в. простирались от Ширвана до восточного побережья Черного моря, к концу XI в. ограничивалось лишь пределами Абхазии и Картли. Большие разрушения, вызванные набегами турок-сельджуков с 1080-х годов, ослабили военно-политическую и экономическую мощь Грузии и превратили ее в вассала сельджуков.
Объяснение:
В задачи Давида IV входило — восстановление сильной центральной власти и объединение царства. Поэтому Давид IV должен был использовать международную ситуацию и военную силу, чтобы добиться успеха в восстановлении границ царства периода Баграта III. Таким образом, период правления Давида IV можно разделить на три этапа: внутренние реформы (1089–1103 гг.), возвращение потерянных территорий (1107–1118 гг.) и обеспечение внешней безопасности (1120–1125 гг.) В его правление произошло объединение грузинских княжеств в единое централизованное государство.
Статут Болеслава Кривоустого був покликаний захистити його синів від братовбивчих воєн, а тому кожен із них отримав у спадкове володіння окремий уділ. За старшим представником Пястів - сеньйором - закріплювався центральний уділ - Краківська, Серадзька й Ленчицька землі, східні райони Великої Польщі й частина Куявії, влада великого князя поширювалася також на я.
Центральний уділ включав обидві столиці: стару - Гнєзно, що залишилася резиденцією глави польської церкви, архієпископа Гнєзненського, й нову - Краків, до якої в середині XI ст. переїхав князівський двір. Крім великокнязівського уділу, старший з Пястів - Владислав - дістав у спадкове володіння особистий уділ - Сілезію.
Великий князь очолював військо, керував зовнішньою політикою, вирішував судові справи (у тому числі молодших Пястів, юніорів). Решту уділів Болеслав III передав іншим синам: Болеслав Кучерявий отримав Мазовію, Мешко Старий - Велику Польщу, Генріх - Сандомирську землю, яка після його передчасної смерті перейшла до наймолодшого сина - Казимира, народженого вже після смерті Болеслава.
Проте статут не виправдав надій, що на нього покладались, не відвернув політичної роздробленості Польщі. У діях представників правлячої династії, світської та духовної знаті перемогли відцентрові тенденції.
Вже перший сеньйор - Владислав II Вигнанець (1138-1146) - порушив Статут Кривоустого, зробивши спробу зберегти Краківський уділ за своїми наступниками й позбавити братів права брати участь в управлінні державою за принципом старшинства. Однак він зазнав поразки від молодших братів і назавжди покинув країну. Якийсь час Владислав II ще намагався повернути престол.
У 1157 р. йому вдалося схилити імператора Фрідріха Барбароссу до збройного походу на польські землі. Новий сеньйор Болеслав IV Кучерявий (1146-1173) визнав за краще присягнути імператорові й сплачувати данину.
Його наступник Мешко III Старий протягом 1173-1202 рр. чотири рази обіймав великокнязівський престол і тричі його втрачав. Як і його старший брат Владислав II, він зрештою назавжди покинув країну. Малопольська знать посадила на краківський престол Казимира II Справедливого (1177-1194), остаточно порушивши принцип сеньйорату. Право на верховну владу відтоді мав той, хто володів центральним (Краківським) уділом.
За Казимира ІІ феодальну роздробленість Польських земель юридичне оформив Ленчицький з'їзд у 1180 р. Намагаючись здобути підтримку в перетворенні Краківської землі на свій спадковий уділ, Казимир зробив значні поступки церкві й світським феодалам у питанні розширення їхніх прав на земельні володіння. І хоча постанови Ленчицького з'їзду неодноразово порушувалися наступниками Казимира, привілей 1180 р. відіграв велику роль у процесі оформлення феодального імунітету (права на землеволодіння) в середньовічній Польщі.
Рішення Ленчицького з'їзду вплинули й на зовнішньополітичний курс Польської держави. З того часу великий князь потрапив у майже цілковиту залежність від малопольських феодалів і його зовнішня політика відбивала саме їхні інтереси. Про це свідчили відмова Казимира II від активної політики на заході і його боротьба з Галицькою Руссю.
Объяснение: