Объяснение:
Предметом релігієзнавства є закономірності виникнення, розвитку і функціонування релігії, її різноманітні соціально-організаційні форми, їх історична динаміка, взаємозв'язки та взаємні впливи релігії та інших галузей духовної культури.
Релігія є формою суспільної свідомості, орієнтованою на визнання надприродних сил, що створили навколишній світ та людину і можуть впливати на хід подій у навколишньому світі та людську долю.
Походження терміна «релігія» (від лат. religio — побожність) вказує на світогляд та світосприйняття, які базуються на вірі в існування надприродних сил, що забезпечують і підтримують зв'язок між звичайним земним та священним позаземним світом. Ця сфера духовного життя є особливою формою суспільної свідомості і одночасно духовно-практичного освоєння світу суспільством.
Як окрема наукова дисципліна релігієзнавство почало формуватися лише в XIX ст., хоча відповідні знання накопичувалися ще з давніх часів. Релігієзнавствоутворилося на стику філософії, історії, правознавства, етики, естетики, соціології, психології, лінгвістики, політології, етнографії, археології та інших наук і постійно користується їхніми даними та відкриттями. Оскільки релігія є одним з найскладніших суспільних явищ, вона може розглядатися у різноманітних аспектах. Тому релігієзнавство як наукова дисципліна включає велику кількість відносно автономних розділів. Найважливішими серед них є філософія релігії, історія, соціологія, психологія, дослідження вільнодумства та ін.
1. Реформація: причини і наслідки
У XIV ст. у деяких християнських теологів (професор Оксфордського університету Джон Вікліф, професор Празького університету Ян Гус) виникають ідеї радикальних змін у церковному житті. Євангельські чесноти проголошуються ними головним змістом християнського вчення, а Святе Письмо єдиним джерелом істинної християнської віри. Ці тези вступили в протиріччя з тогочасною офіційною доктриною і викликали сильний опір Католицької Церкви.
Але поширення оновленої християнської ідеології продовжується, набуває апогею у XVI—XVII ст. і приводить до формування течій, які отримали спільну назву Реформації (від лат. reformatio — поліпшення, перетворення). Завданням Реформації проголошується «повернення християнства до апостольських часів», очищення його церкви від хибних настанов.
З ідеями Реформації тісно пов'язаний рух релігійного протестантизму (походить від «протесту» німецьких князів та міст, що першими приєднатися до Реформації, зокрема, виступили проти скасування Шпейєрським Рейхстагом у 1529 р. права вільно обирати релігію, яке вони отримали у 1526 р.).
Причини виникнення та поширення реформаційних процесів в християнстві пояснюються сукупністю соціально-історичних умов, що склалися в тогочасній Західній Європі.
Приблизно з середини 70-х і до початку 90-х років XV ст. німецькі міста охоплюють численні бунти та повстання (1475-1478 - Аугсбург, 1481 - Кельн, 1483 - Гамбург, 1489—1491 — Росток і т. ін.), в яких беруть участь ремісники, дрібні торговці та підприємці, незадоволені зростанням цін та погіршенням якості життя. Тоді ж (1476 р. в Тауберталі, 1493 р. — в областях Рейна та Майна і т. ін.) з'являються соціально-релігійні рухи селян (наприклад, союз «Башмака»), в яких вперше, посилаючись на «божественну справедливість», принципово відкидається феодальний порядок. Виникають гострі протиріччя між інтересами імперії та інтересами князів і міст, імперської армії та імперського суду. В цих історичних умовах становлення ранньокапіталістичних відносин оформлюються уявлення нових соціальних груп про своє місце у новому економічному порядку, свої специфічні суспільні потреби, зростає потреба представляти та відстоювати власні інтереси.
Загальна тривала криза феодалізму супроводжувалась кризою церкви як суспільного інституту. Католицька Церква, як великий землевласник і гарант феодального устрою та ідеології, не сприймала суспільних змін. До того ж вона поступово втрачала монопольне право духовного провідника суспільства ще й завдяки стрімкому поширенню містичних очікувань віруючих на встановлення земного тисячолітнього царства справедливості та благодаті.
Всі ці чинники призвели до появи в Західній Європі такого християнського напрямку, як протестантизм
Последняя треть XIX в. — важный и во многом переломный период в истории Казахстана. Это время полной потери независимости и окончательной колонизации Казахстана Россией. В середине 60-х годов XIX в. вся современная территория Казахстана полностью вошла в состав Российской империи. Этот процесс совпал с буржуазными реформами в России 70-80гг. XIX в., которые развитию капитализма в целом.
В 1865 г. царское правительство создало комиссию для изучения хозяйственных особенностей различных регионов Казахстана, существующей системы управления, обычного права и выработки проекта реформы. В состав комиссии вошли не только чиновники различных учреждений, но и ученые.
Как известно, в работе комиссии активное участие приняли Ш. Уалиханов и известный исследователь Казахстана А. Левшин.
В результате работы комиссии был составлен проект реформы управления степными областями. Для окончательного уточнения проекта реформы административного управления Средней Азии и Казахстана в марте 1867 г. был создан комитет во главе с военным министром Д. Милютиным. 11 июля 1867 г. было издано «Временное положение об управлении в Семиреченской и Сырдарьинской областях», 21 октября 1868 г. утверждено «Временное положение об управлении в степных областях Оренбургского и Западно-Сибирского генерал-губернаторства».
Главной и основной задачей реформы было объединение подвластных России народностей под одно управление, устранение от власти местной аристократии, ослабление родовых начал, «чтобы добиться постепенного слияния киргизских (казахских) степей с прочими частями России». Реформы были вызваны стремлением царизма обеспечить русскому капиталу наиболее выгодные условия для эксплуатации коренного населения казахских степей и природных богатств края.
Объяснение:
Фридрих II (нем. Friedrich II von Hohenstaufen, итал. Federico Ruggero Costantino di Hohenstaufen; 26 декабря 1194, Ези — 13 декабря 1250, замок Фьорентиноблиз Лучеры) — король Германии (римский король) с 5 декабря 1212 года, император Священной Римской империи с 22 ноября 1220 года, король Сицилии (под именем Фридрих I, в 1197—1212 годах и с 1217 года). Представитель династии Штауфенов. Сын Генриха VI и Констанции Норманнской, внук Фридриха I Барбароссы и короля Сицилии Рожера II.