Кіммерійці згадуються античними грецькими авторами, зокрема Гомером та Геродотом, а також у ассирійських текстах. Частина дослідників ідентифікує кіммерійців з пізніми пам’ятками білозерської археологічної культури XII–IX ст., або з пам’ятками чорногорівської культури і новочеркаськими пам’ятками ІХ ст. до Р.Х. Загалом більшість знахідок степової зони приписують кіммерійцям та відносять до умовної “кіммерійської культури”. Ймовірно, під назвою “кіммерійці” античні автори розуміли все населення Північного Причорномор’я передскіфської епохи, тому таке спрощення є виправданим. Кіммерійці майстерно оброблювали залізо, проте використовували і знаряддя праці та зброю з бронзи. Вони розводили коней і займались кочовим скотарством. Задля отримання здобичі кіммерійці здійснювали військові набіги на сусідні племена. У 720-х рр. до Р.Х. кіммерійці напали на закавказьку державу Урарту, розбивши її військо та здійснивши набіг на її територію. Пізніше кіммерійці вступили у конфлікт з іншою великою державою регіону – Ассирією. У одній з битв з ассирійцями кіммерійці вбили їхнього царя Саргона ІІ, проте були розбиті та відступили з Ассирії. У якості найманців кіммерійці служили у різних державах Близького Сходу.
Духо́вно-ры́царские о́рдены — организации рыцарей, создававшиеся в период крестовых походов в XI—XIII века под руководством католической церкви главным образом для контроля границ христианского мира, защиты пилигримов на пути в Святую Землю, а также крестовых и других походов: против ислама на Святой земле, в Испании или Турции, против язычников в Литве, Эстонии, Пруссии, против еретиков (альбигойцев, гуситов), после Реформации иногда против протестантизма. Впоследствии ордены могли стать светскими