Война за польское наследство
1733 -1735
Поводом послужили выборы короля на польский престол после смерти Августа II (1733).
По итогам войны укрепились международные позиции русского правительства и увеличилось его влияние на Польшу.
Русско-турецкая война
1735-1739
Вызвана возросшими противоречиями в связи с итогом Войны за польское наследство, а также с продолжавшимися походами крымских татар на южнорусские земли.
Россия оставляла за собой Азов, но обязывалась срыть все находящиеся в нём укрепления. Кроме того, ей запрещалось иметь флот на Чёрном море
Семилетняя война
1756-1762
Стремление России уберечь от Пруссии свои завоевания в Прибалтике.
Россия ничего не приобрела, но получила военный опыт.Объяснение:
Перші політичні партії, які утворені і діяли на території Наддніпрянської України, що перебувала під владою Російської імперії були:
1. Революційна українська партія /РУП/.
Виникла в 1900 р. в м. Харкові. Лідери-студенти: Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Русов.
Мета: самостійна соціалістична Україна.
З 1903 р. РУП офіційно відмовилась від програмового завдання – самостійності України, віддавши перевагу соціалістичним, соціально - економічним вимогам та боротьбі за автономію України в складі Російської федерації.
В 1904 р. – частина членів РУП приєдналась до Російської соціал-демократичної робітничої партії /РСДРП/ як крайова організація під назвою Українська соціал-демократична спілка /УСДС/ [Скоропис-Йолтуховський, Ткаченко, Мазуренко].
В 1905 р. – на ІІ з'їзді РУП була перейменована в Українську соціал-демократичну робітничу партію /УСДРП/.
2. Українська соціалістична партія /УСП/.
Виникла в 1900 р.
Лідери: Б. Ярошевський, М. Меленевський,- українці польської культури. Створена на взірець Польської соціалістичної партії /ПСП/.
Програмні засади: практично не було розбіжності з РУП, тому на деякий час УСП (червень - грудень 1903 р.) навіть об'єднувалась з РУП.
В 1904 р. – більшість членів УСП вступила в ПСП.
3. Українська народна (національна) партія /УНП/.
Оформилась в 1902 р. як виразно націоналістична опозиція РУП.
Лідери: М. Міхновський, О. Макаренко.
Мета: "єдина, нероздільна, самостійна, демократична Україна".
Головний програмний документ : "10 заповідей члена УНП".
4. Українська демократична партія /УДП/.
Виникла в 1904 р.
Лідери: Б. Грінченко, С. Єфремов, І. Стешенко, - молодші члени громади та Всеукраїнської Загальної Організації.
Мета: ліквідація російського абсолютизму, побудова конституційного ладу, автономія України, широкі демократичні перетворення.
В кінці 1904 р. в УДП стався розкол, група лівих діячів проголосила створення Української радикальної партії /УРП/, оскільки їх не задовольняло обмеження лише національно тницькою діяльністю УДП.
5. Українська радикальна партія /УРП/.
Виникла в кінці 1904 р.
Лідери: Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький, Ф. Матушевський.
Мета: соціалістичне перетворення майбутньої України та федеративні відносини з Росією.
Наприкінці 1905 р. після кількамісячного самостійного існування УРП об'єдналась з УДП, утворивши Українську демократично-радикальну партію /УДРП/.
6. Українська демократично-радикальна партія /УДРП/.
Виникла в кінці 1905 р. Проіснувала до 1908 р., до заснування на її базі непартійного Товариства українських поступовців /ТУП/.
Мета: ліберальні перетворення, знищення експлуатації людини людиною, соціалістичний лад, автономія всім націям на їх території, створення т". Брала участь у виданнях практично всіх україномовних часописів.
7. Українська соціал-демократична робітнича партія /УСДРП/.
Виникла в грудні 1905 р. шляхом перейменування РУП.
Лідери: С. Петлюра, В. Винниченко, Д. Донцов, М. Порш, А. Жук.
В основу програми УСДРП лягла Ерфрутська програма німецьких соціал-демократів 1891 р.: право кожної нації на культурне і політичне самовизначення; широке самоврядування. Були намагання об'єднати партію з РСДРП, але через теоретичні розбіжності цього не сталося.
8. Українська партія соціалістів-революціонерів /УПСР/.
Зародилась в 1903/1904 рр., коли з'явились перші гуртки українських есерів, які на початку 1906 р. об'єднались в УПСР. Але невдовзі партія була розгромлена, її формування завершилося у квітні 1917 р. на установчому з'їзді. На осінь 1917 р. наймасовіша партія – налічувала 75 тис. чол. УПСР опиралась на селянство та національну інтелігенцію.
Лідери: М. Ковалевський, П. Христюк, М. Грушевський.
Мета: "пристосувати соціалістичні ідеї до конкретних форм життя української демократії". Особливий наголос на аграрні перетворення, що забезпечило значний вплив в українському селі. Автономія України.
9. Українська партія соціалістів-федералістів /УПСФ/.
З 1907 р. по 1917 р. Українська демократично-радикальна партія, будучи складовою частиною ТУП, вела в основному культурологічну роботу. В червні 1917 р. на конференції УДРП перейменована в УПСФ.
Лідери: С. Єфремов, Д. Дорошенко, Ф. Матушевський, А. Ніковський.
Мета: соціалізм і федерація.
10. Українська демократично-хліборобська партія /УДХП/.
Подробнее - на -
Объяснение:
Завоевание Киргизии Кокандским ханством в 1-й трети 19 в. было вызвано политическими мотивами, а также расширением его торговых интересов в Восточном Туркестане и России. Торговые пути Вост. Туркестана проходили через Киргизию, и правители Кокандского ханства стремились установить свой контроль над ними, а заодно превратить Киргизию в рынок сбыта, источник скотоводческого сырья и доходов от обложения населения различными видами податей и сборов. На территории ханства жили узбеки, таджики, кипчаки, киргизы и часть казахов, жестоко эксплуатировавшиеся местными феодалами и ханской властью. В период господства Кокандского ханства в Киргизии стал усиленно распространяться ислам. Первое время киргизы платили кокандскому хану в основном 3 вида податей: тюндюк-зекет — по овце с юрты, алал-зекет — по одной голове с 40 голов скота и харадж — земельный налог. Кроме того, время от времени взималась военная подать в размере одной тилли (кирг. дилде — золотая монета) или 3-х баранов с юрты. Тяжёлой повинностью для киргизского населения южной части Киргизии и Таласской долины был также обязательный набор мужского населения в ханскую армию.
В первой половине 19 в. и позже, особенно во время войн против Хивы и Бухары, кокандский хан Худояр (кирг. Кудаяр) призывал всё мужское население кочевых районов Киргизии в ополчение.
Кокандское завоевание принесло трудящимся массам Киргизии тяжёлый феодальный гнёт и нищету. Кирг. народ неоднократно поднимался на борьбу против деспотизма кокандских ханов: в 1832 вспыхнуло восстание нарынских, в 1843 — иссыккульских, в 1845 — ошских киргизов, в 1857 произошло восстание аулиэатинских казахов и таласских киргизов. В 40—60-е гг. 19 в. в них участвовали мелкие и средние скотоводы, рядовые земледельцы, обнищавшие и разорённые в результате грабительской политики кокандских властителей, а также некоторая часть феодальной киргизской знати. Весной 1873, не выдержав насилия и тяжёлого налогового бремени, против Худояр-хана выступили жители Юга Киргизии. Кокандский хан вначале попытался подавить волнение, но зверски убив 40 кирг. и кипчакских старшин, прибывших на переговоры с ним, вызвал открытое народное восстание. В июле 1873 восставшие киргизы взяли Узген и хорошо укреплённый стратегич. пункт в горах Сук, в котором хранилась секретная казна Худояр-хана. Далее кирг. и кипчакские повстанцы взяли Уч-Коргон, Ош, Сузак и Булак-Башы. К восставшим присоединились и оседлые узбекские народности, ок. 3 000 кокандских сарбазов перешло на сторону повстанцев.
Осенью 1873 киргизы южных районов края приняли решение стать подданными Российского гос-ва и тем самым избавиться от ига Кокандского ханства. Пример северных киргизов, ещё в 50—60-е гг. 19 в. добровольно вошедших в состав России, оказывал большое влияние на население Юга Киргизии. Но после превращения Кокандского ханства в 1868 в вассала России представители царского правительства отрицательно отнеслись к восстанию и переходу южных киргизов в пределы Токмакского уезда. 4 мая 1874 доверенные лица племени мундуз вновь обратились к представителям царской администраций с принять 2 тыс. кибиток киргизов в подданство России. Но местные царские военные власти опять отказались принять южных киргизов в российское подданство.
На втором этапе народного восстания 1875—76 против жестокости Худояр-хана совместно выступили киргизы и узбеки. Тираническим правлением Худояр-хана были недовольны не только трудящиеся массы узбеков, киргизов и кипчаков, но и ряд представителей имущих классов. Особенно усилилось недовольство Худояр-ханом в связи с увеличением налогов, что признавали даже высшие ханские чиновники. Новый подъём восстания высшие ханские военачальники решили использовать для свержения Худояр-хана и провозглашения ханом его сына Насреддин-бека, правителя Андижана. В ночь с 21 на 22 июля 1875 половина ханского войска — ок. 4 000 чел. пехоты ушли из Коканда и присоединились к восставшим. Худояр-хан, лишившись остатков своих войск, бежал в Ходжент под защиту русских властей. 24 июля 1875 духовенством, сановниками и населением г. Коканда на ханский престол был избран Насреддин-бек. 4 авг. 1875 туркестанский генерал-губернатор Кауфман послал письмо Насреддину с официальным признанием его кокандским ханом, а 9 окт. 1875 в Коканде произошёл новый переворот. Молодой хан Насреддин с сотней приверженцев бежал из Коканда от восставших киргизов и узбеков, подобно своему отцу, в Ходжент, под покровительство России.