Вперше таке словосполучення зустрічається від Дроворуба, який підібрав маленького Хлопчика-Зірку і приніс додому. Він говорить так про свою дружину, яка не може прийняти дитину в дім. “- Чому ти не зачиниш двері? У будинку вітер, і мені холодно”. - Хіба в будинку де є черстве серце, немає холодного вітру? - запитав він.”
Добро і зло, вірність і зрада, поетичне покликання і сіра буденщина зіткнулись у драмі-казці Лесі Українки «Лісова пісня», яка розповідає про красу людських почуттів і згубність духовного гноблення, про необхідність збереження гармонії між людиною і природою.
У ліс приходять люди, приносять свої клопоти. Голос Лукашевої сопілки пробуджує з зимового сну Мавку — «весна ніколи так ще не співала...» Дитина лісу і сільський хлопець закохуються. Перша дія — цвітіння їхнього кохання і одночасно це весняне буяння природи. На голос Лукашевої «веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти ».
У другій дії — зміліло озеро, «очерет сухопнелестить скупим листом». Природа в'яне. Почорнів жар маку. З останніми квітами та зжатим стиглим житом полягло й кохання Лукаша до Мавки. Тут ми бачимо, що роздвоєна душа юнака вагається — між поезією і прозою буття, мрією й буденністю.
На противагу Лукашеві, ніжна Мавка викликає у нас щире захоплення. «Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає», — ці слова найстисліше і найяскравіше виражають головну суть образу Мавки. Вогонь її кохання сильніший за смерть. Він допоміг їй вирватись із мертвого царства Того, що в скалі сидить. Кохання Мавка сприймає, як «огнисте дерево». У ніч першої зустрічі з Лукашем на її чолі палає зоряний вінок, а коли коханий зрадив, «всі зорі погасли в вінку і в серці». В останньому монолозі героїні безсмертя асоціюється з ясним вогнем, вільними іскрами. І, як віра й надія, знову спалахують вогні в її зоряному вінку.
Лукаш за зраду найчистіших своїх почуттів, за зраду любові тяжко покараний: Лісовик перетворив його на вовкулаку. Цей символічний епізод змушує нас задуматися про вічні моральні цінності: хто зрікся духовного життя, загасив у собі порив до прекрасного, той перестав бути людиною.
Проза життя знищує прекрасну мрію Лукаша, буденщина засмоктує, наче поліське болото. Проте мрію вбити не можна. Про це голосно співає сопілка у фіналі.
Справді, людина завжди може знайти в собі сили з будь-якої прірви свого падіння піднятися на височінь людського духу — через страждання, через усвідомлення своєї недосконалості, через самопізнання і добротворення.
Глухонемой Герасим - крепостной крестьянин. Он служит дворником у старой капризной барыни в Москве. Однажды Герасим маленькую собачку, которую кто-то бросил в реку. Герасим берет собачку к себе, ухаживает за ней и дает ей кличку "Муму". Вскоре собачка Муму становится лучшим другом Герасима. Благодаря Муму жизнь Герасима наполняется радостью и смыслом. Однажды старая барыня приказывает слугам избавиться от Муму. Герасим решает лично утопить собачку. Он не хочет, чтобы это сделал кто-то другой. После смерти Муму Герасим покидает дом барыни. Он возвращается в деревню, где прожил всю жизнь.
Вперше таке словосполучення зустрічається від Дроворуба, який підібрав маленького Хлопчика-Зірку і приніс додому. Він говорить так про свою дружину, яка не може прийняти дитину в дім. “- Чому ти не зачиниш двері? У будинку вітер, і мені холодно”. - Хіба в будинку де є черстве серце, немає холодного вітру? - запитав він.”