Жить свободным, в соответствии со своими мечтами и желаниями (а Мцыри стремится попасть домой, на родину), дышать вольным воздухом – вот что значит жить для героя Мцыри и для его автора.
Настоящая жизнь всегда сопряжена с риском и требует постоянной борьбы за нее, – этот мотив начинает звучать в поэме с момента выхода Мцыри за монастырские стены. Мцыри совершает побег в грозовую ночь, когда все монахи, напуганные грозой, «ниц лежат при алтаре» и забывают о своем воспитаннике. Герой не боится грозы, напротив, она восхищает его своей необузданной мощью, пробуждает в нем давно забытое чувство жизни. Вот он сам говорит об этом:
Князь люботинський куняв у кріслі, заколисаний мушиним дзижчанням, у сни занурений, наче у мутну, теплу воду, і снилися йому війни, переможні походи, руїни здобутих фортець, довгі вервечки полонених. Були це особливі сни, бо з’являлися вони лише в полудень, а вночі ніколи…». Князь «оголосив по всьому князівству наказ, щоб ані одна душа не важилася в полудень потривожити його супокій».
«Спокій і затишок запанували в князівстві, і полудень став богом, якому хоч і молилися, проте жертву приносили зовсім маленьку, майже непомітну жертву, а в нагороду здобули нудьгу, котра, мов іржа меч, пороз’їдала душі люботинців, а що ті одвикли боронитися, запанувала вона безроздільно, викликаючи неймовірну лінь та розмореність. Здавалося, всі люботинці тільки для того й живуть, щоб виспатись, і якщо не закинули вони ще своїх ремесел та господарок, то тільки тому, що, не забезпечивши здорової їжі, не мали вони й здорового сну». Джерело: https://dovidka.biz.ua/mistse-dlya-drakona-tsitatna-harakteristika
Жить свободным, в соответствии со своими мечтами и желаниями (а Мцыри стремится попасть домой, на родину), дышать вольным воздухом – вот что значит жить для героя Мцыри и для его автора.
Настоящая жизнь всегда сопряжена с риском и требует постоянной борьбы за нее, – этот мотив начинает звучать в поэме с момента выхода Мцыри за монастырские стены. Мцыри совершает побег в грозовую ночь, когда все монахи, напуганные грозой, «ниц лежат при алтаре» и забывают о своем воспитаннике. Герой не боится грозы, напротив, она восхищает его своей необузданной мощью, пробуждает в нем давно забытое чувство жизни. Вот он сам говорит об этом: