Не знаю бачив ти це чи ні ? ( Брав з Інтернету ) Ліна Костенко… Ніжна й водночас сильна, принципова жінка з чоловічим характером, сталими принципами та поглядами на життя, яскрава й самобутня представниця незабутньої когорти «шістдесятників», лауреат Шевченківської премії (1987 р.). Народилася Ліна Василівна Костенко 19 березня 1930 р. в м. Ржищеві на Київщині в родині вчителів, 1936 року родина перебралася до Києва, де майбутня поетеса закінчила школу на Куренівці та ще школяркою очала відвідувати літературну студію при журналі "Дніпро", який редагував Андрій Малишко. Ці скупі дані біографічної довідки стануть хвилюючими поетичними мотивами, коли авторка згодом розповість у віршах про біженські дороги воєнних років і про "балетну школу" замінованого поля, по якому доводилося ходити, про перший, написаний в окопі вірш… У 1946 р.- опубліковані перші вірші Ліни. Після закінчення середньої школи молода поетеса навчається в Київському педагогічному інституті, а згодом - у Московському літературному інституті імені О. Горького, який закінчила 1956 року. На ті часи це була хороша школа, де бутони таланту розпускалися й ставали прекрасними квітами, щоправда, вже з гострими шипами. Ліна Костенко була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на рубежі 50-60-х років. Збірки її віршів «Проміння землі» (1957 р.) та «Вітрила» (1958 р.) викликали інтерес читача й критики, а книга «Мандрівки серця», що вийшла 1961 року, не лише закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім'я поміж визначних майстрів української поезії. Ці сміливі кроки в «літературотворенні» стали зеленим світлом для «церберів» радянської влади. Майстриня українського слова відчувала і напевне знала, що ще зовсім недовго вона зможе писати і видаватися вільно. І справді - збірка "Зоряний інтеграл" (1962 р.) була безжально розсипана ідеологічною цензурою і світу не побачила. Творчий розвиток Ліни Костенко — поетеси гострої думки і палкого темпераменту — не був позбавлений складних моментів: її поетичному слову було оголошено заборону, її твори не виходили окремими виданнями до 1977 р. Твори й навіть саме ім'я авторки зникли зі сторінок періодики. Це тоді були написані й "Берестечко", і роман у віршах "Маруся Чурай", за який вона 1987 року була удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка, і вірші, що склали книжки "Над берегами вічної ріки" та "Неповторність". У 1963 р. разом із А. Добровольським Л. Костенко створила сценарій фільму "Перевірте свої годинники". У 1965 р., коли почались арешти української інтелігенції, Ліна Костенко підписувала листи протесту, а коли у Львові судили В. Чорновола та його друзів, вона була на процесі. Ліна Костенко — одна з тих, хто не втратив людської гідності в часи випробувань, і її шістнадцятирічне мовчання не виглядало як слабкість чи компроміс з владою, бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо і відкрито: її принциповість і прямота настільки лякали й дратували представників влади, що вони з величезним задоволенням у будь-який іб примусили б її мовчати. Але Ліна Костенко мала таку велику популярність і любов читачів, що чиновники просто боялись її чіпати. Останнім часом мріє писати вірші не з політичним забарвленням, а "малювати птиць срібним олівцем на лляному полотні". Її творчість стала небуденним явищем сучасної української літератури, явищем, котре помітно вплинуло на весь її подальший розвиток. Поетеса стала почесним професором Національного університету "Києво-Могилянська академія", почесним доктором Чернівецького національного університету (2002 р.), лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. О. Теліги (2000 р.). Її було нагороджено Почесною відзнакою Президента України (1992 р) та Орденом князя Ярослава МудрогоV ступеня у березні 2000 року, а от від від звання Героя України Ліна Василівна відмовилася, відповівши: «Політичної біжутерії не ношу!» Ось така вона – така, як є насправді, - наша Ліна Костенко!
1 часть Жили-были Рукодельница да Ленивица, и нянюшка с ними. Рукодельница рано вставала и тут же за дело принималась. А Ленивица меж тем в постельке лежала, с боку на бок переворачивалась. Однажды с Рукодельницей беда приключилась: случайно уронила она ведро в колодец. Строгая нянюшка и говорит: «Сама ведёрко утопила, сама и доставай!» Пошла Рукодельница опять к колодцу, за верёвку ухватилась да на самое дно и опустилась. Смотрит — перед ней печка, а из печки пирожок поглядывает да приговаривает: — Кто меня возьмёт, тот со мной и пойдёт. Рукодельница вынула его и за пазуху положила. Дальше идёт, смотрит — в саду дерево, а на дереве золотые яблочки меж собою говорят: — Кто нас с дерева стрясёт, тот себе возьмёт. Рукодельница и натрясла яблочек в передник. Дальше идёт, смотрит — старик Мороз Иванович на ледяной лавочке сидит. — Здорово, — говорит, — Рукодельница тебе, девица, что пирожок мне принесла — давно уж я горяченького не ел. Они вместе пирожком да яблочками наливными позавтракали, а потом старик сказал: — Знаю, за ведёрком ты пришла, я тебе его отдам, только ты мне за то три дня послужи. 2 часть И вот пошли они в дом, а дом тот был весь изо льда, а стены были украшены снежными звёздочками блестящими, а на постели вместо перины снег лежал. Принялась Рукодельница снег взбивать, чтобы старику спать было помягче, и руки у неё, у бедной, окостенели, но потёрла она их снежком, руки и отошли. А Мороз Иванович приподнял перину, а под ней — травка зелёная. Рукодельница удивилась: зачем старик травку на свет Божий не выпускает, он и ответил: — Ещё трава в силу не вошла. Вот весна придёт, перина растает, травка заколосится, зерно выглянет, его крестьянин на мельнице смелет, и будет мука, а из муки ты хлебы испечёшь. Потом старик спать на взбитую перину улёгся, а Рукодельница по хозяйству хлопотать стала. Так и прожили они три дня, а когда ей уходить надо было, Мороз Иванович сказал: тебе, утешила старика. Вот твоё ведёрко, я в него серебряных пятачков насыпал, а ещё брильянтик — косынку закалывать. Рукодельница поблагодарила Мороза Ивановича, домой пошла и там рассказала, что с ней приключилось. Нянюшка и говорит Ленивице: — Видишь, что люди за работу получают! Опустись в колодец, найди старичка да послужи ему. Пошла Ленивица к колодцу, да и бух прямо к дну. Печку с пирожком увидела, дерево с яблочками наливными — ничего не взяла, лень было. Пришла к Морозу Ивановичу с пустыми руками: — Хочу послужить да за работу получить! — Дельно говоришь. Взбей-ка мне перину, в доме чисто прибери, да покушать приготовь. Ленивица подумала: «Не стану я себя утомлять», — да и не сделала, что велел ей Мороз Иванович. Старик сам покушать приготовил, в доме прибрал да Ленивицу накормил. Прожили они три дня, и девица награду запросила. — Какая ж была твоя работа? — удивился старичок. — Это ты мне должна заплатить, потому что я тебе служил. Да ладно, какова работа — такова награда. Мороз Иванович дал Ленивице в одну руку огромный серебряный слиток, а в другую — большой-пребольшой брильянт. Ленивица старика даже не поблагодарила, домой радостная побежала. Пришла и хвастается. — Вот, — говорит, — я не сестре чета, не горсточку пятачков заработала... Не успела она договорить, как слиток серебряный да брильянт растаяли и полились на пол... А вы, детушки, думайте-гадайте, что здесь правда, что неправда, что шутки ради сказано, а что в наставление...
В своем произведении «Хамелеон» мастеру иронического жанра А. П. Чехову удалось просто, но невероятно достоверно отразить правдивую картину жизни, представив ее такой, какова она есть на самом деле. В рассказе автор высмеивает такие черты, как пошлость, мелочность и идолопоклонничество. На примере незатейливого сюжета Чехову удалось очень ярко и образно передать картину жизни, актуальную во все времена. Реалистичность произведения проявляется уже в самом начале, с описания обыкновенных видов городской жизни. Вот по базарной площади идет полицейский надзиратель Очумелов с городовым. Их внимание привлекает толпа. Читатели узнают о конфликте золотых дел мастера Хрюкина с маленьким щенком. Далее основной сюжет сконцентрирован на личности надзирателя.
