Гітчі-маніто – це головний персонаж поетичного переказу індіанських міфів у поемі Г.В.Лонгфелло «Пісня про Гайявату». На те, що гітчі-маніто є володарем природного світу вказуюь наступні деталі твору:
1) він має могучу надприродну силу, яку Гайявата використовує на благо свого народу;
2) його життя сповнене небезпечною боротьбою зі злими божествами (таким як людожер Атотархо);
3) у творі він зазначений як «Пророк», «Великий Дух», «Дух Життя», «Милосердний», «Владика», що створив усі народи, накреслив путь рікам, напустив у них риби, дав індіанцям землю для ловів та населив її тваринами;
4) виліпив із глини Люльку Згоди та скликав на Раду усі племена індіанців, щоб встановити між ними мир і злагоду.
Роман Л.H. Толстого «Война и мир» — вершинное произведение русской классической литературы. Интересно, что до реформы русской орфографии слово «мир» в названии романа писалось так, что обозначало «общество», а не «перемирие» как альтернативу войне. В произведении изображены масштабные исторические события: целых две войны (союзническая война 1805 года, когда русские войска Австрии в борьбе с Наполеоном, и Отечественная война 1812 года). Военные сцены романа перемежаются с описанием жизни светского общества того времени (салонных бесед, дружеских разговоров, любовных романов и семейных праздников). Важную роль в произведении играют массовые сцены. Они автору развернуть широкую панораму исторических событий. Роман открывается описанием вечера в салоне Анны Павловны Шерер, фрейлины и приближенной императрицы Марии Федоровны. Примечательно, что переводы с французского перемежаются в романс с основным повествованием, которое ведется на русском языке. Парадоксально, но русское дворянство не только говорило, но и думало на французском языке. Основной принцип поведения в этом светском обществе — манерность. Князь Василий говорит «по привычке, как заведенные часы, говоря вещи, которым он и не хотел, чтобы верили». На лице Анны Павловны постоянно держится сдержанная улыбка. Она берется провозглашать Россию Европы, не понимая, на какие жертвы и лишения обрекают страну эти военные действия. С милыми улыбками легко красивыми жестами отправлять людей на смерть. Главное — подчеркнуть самоотверженность и высоту души императора Александра. Светская беседа становится для дворян самоцельной, ее содержание должно быть интеллектуально наполненным, сопровождаться грациозными жестами и принятыми в обществе манерами. О том, как трагично гибнут и жестоко страдают на полях сражений русские солдаты, речь просто не ведется. Описание вечеринки в салоне Анны Павловны Шерер не только рисует панорамную картину русского дворянства общества, но и знакомит читателя с двумя центральными персонажами произведения — Пьером Безуховым и Андреем Болконским. Акцентируя внимание читателей на этих героях, Л.Н. Толстой дает нам их развернутые портреты. Пьер Безухов — «массивный, толстый молодой человек с стриженою головой. В очках, светлых панталонах по тогдашней моде, с высоким жабо и в коричневом фраке». Л.Н. Толстой — признанный мастер психологического портрета. Неловкость, неуклюжесть Пьера подчеркивает неординарность его натуры. Но не только эта деталь отличает его от светского общества. Главное — это «робкий, наблюдательный и естественный взгляд», с которым он смотрит на все окружающее. Л.Н. Толстой с тонкой иронией подчеркивает отношение светского общества к появлению Пьера как к чему-то чуждому, непривычному и опасному: «Страх Анны Павловны был не напрасен, потому что Пьер, не дослушав речи тетушки о здоровье ее величества, отошел от нее». Натянутым светским улыбкам Л.Н. Толстой противопоставляет открытую, доверчивую улыбку Пьера: «Улыбка у него была не такая, как у других людей, сливающаяся с неулыбкой. У него, напротив, когда приходила улыбка, то вдруг мгновенно исчезало серьезное и даже несколько угрюмое лицо и являлось другое — детское, доброе, даже глуповатое и как бы просящее прощения».
У творі Михайла Коцюбинського «Дорогою ціною», крім основних дійових осіб, є ще одна дійова особа — це час. Пригоди Остапа і Соломії укладаються в межі кількох тижнів, але зміст твору охоплює близько двох століть. Читаючи оповідання, ми глибоко проникаємо у славні й трагічні сторінки історії українського народу.«Діялося се в тридцятих роках минулого століття», — перше речення твору вводить нас у минувшину. На вільні українські землі прийшла панщина. Кріпосники заганяли селянство у ярмо, а воно «тягло свою долю з глухим ремством». Народ, немов дикий тур, загнаний, знесилений, але ще овіяний чистими степовими вітрами, мріяв про волю. Кріпацтво підминало під себе волелюбних степовиків, та часом пани із жахом помічали дикий вогонь у очах підкорених селян. «Вільний дух народу ще тлів під попелом неволі», ще із долонь старшого покоління не зійшли мозолі від шабель і молодь рвалася з неволі у Бессарабію, на вільні землі. Там, за Дунаєм, козацтво організувало нову Січ, звідти на Україну, немов контрабанду, пересилало палкі заклики тікати на волю.Кріпаки спалювали садиби панів, псували знаряддя, зі зброєю в руках виступали навіть проти царських військ. Настав час Устима Кармелюка.Іншою формою протесту була втеча кріпаків від пана. Це явище стало таким масовим, що в деяких селах залишилося менше половини кріпаків. У архівах зберігаються документи, в яких сказано, що тільки на Київщині на березень 1816 року налічувалось 25 тисяч утікачів. їх розшукували спеціальні загони, ловили і жорстоко карали, щоб страх перед шпіцрутенами і засланням у Сибір став пересторогою тим, що готувалися до втечі, але потік бунтівників від того не зменшувався.Ще про одну історичну подію говориться в оповіданні — про повстання українського народу, яке назвали Коліївщиною.У 70-х роках XVIII століття кордон Речі Посполитої доходив аж до Києва. Поляки вважали українців бидлом, забороняли розмовляти рідною мовою, глумилися з православної віри. Пани-шляхтичі присвоїли собі право карати і навіть страчувати селян за прояв найменшої непокори. Наляканий розмахом боротьби польський уряд ухвалив постанову, що забороняла поміщикам убивати селян, але магнати і шляхтичі були невдоволені цим рішенням сейму і 29 лютого 1763 року в місті Барі на Поділлі створили конфедерацію — політичне і військове об’єднання, яке боролося за збереження необмеженої влади польського панства. Ось тоді і почалося повстання гайдамаків, яке сколихнуло всю Україну. Його очолив запорозький козак, якого записали пани кріпаком, Максим Залізняк. Близько 1300 гайдамаків виступили у визвольний похід і попрямували до міста-фортеці Умані. Проти них конфедерати вислали кінноту на чолі з сотниками Іваном Гонтою і Пантелеймоном Уласенком. Але вони обидва разом з військом приєдналися до Максима Залізняка і взяли Умань. Ось тоді і умились пани в Умані власною кров’ю, про що згадує в творі Коцюбинський.Повсталі гайдамаки оголосили Правобережну Україну вільною, скасували кріпацтво та всі повинності. Це налякало царський уряд. У 1798 році Гонту і Залізняка схопили. У селі Кодня на Волині відбувся спеціальний суд, що засудив на смерть Гонту і сотні гайдамаків, а Залізняка після знущань відправив у Сибір на каторгу. Про розправу в Кодні теж говориться у творі.Пам’ятаючи про волю, яку забрали в них пани, селяни кидали все дороге для них і тікали. За голову кожного втікача було призначено винагороду, і тому їм важко було сховатися серед місцевого населення.Остапові, героєві твору «Дорогою ціною», вдалося вижити. Рятуючи його від смерті, загинула Соломія. На все життя Остап залишився самотнім. Постарівши, він оселився на березі Дунаю, бистрі води якого забрали його кохану, і довгими вечорами прислухався до вітру і шуму води. Йому здавалося, що то Соломія кличе його до себе.На спині в Остапа списане все його життя: «Оце ззаду пам’ятка від пана, а спереду, між ребрами, маю дарунок від москаля… кругом латаний».Дорогу, гірку ціну заплатив Остап за волю.Панам здавалося, що їм вдалося назавжди придушити потяг українців до волі, скорити дикого тура, перетворити на покірного робочого вола. Вони вдягли ярмо неволі на шию колись гордого народу, але ще не раз дика, непокорена сила прокидалася. І тоді знову палали панські маєтки, знову магнати тряслися від страху за своє життя, і знову селяни тікали від панщини.Михайло Коцюбинський написав твір «Дорогою ціною» у передгроззя революційних подій 1905—1907 років. Ненависть до панства, що жевріла іскрою під попелом, вже готова була розгорітися новим, небувалим вогнем.
Гітчі-маніто – це головний персонаж поетичного переказу індіанських міфів у поемі Г.В.Лонгфелло «Пісня про Гайявату». На те, що гітчі-маніто є володарем природного світу вказуюь наступні деталі твору:
1) він має могучу надприродну силу, яку Гайявата використовує на благо свого народу;
2) його життя сповнене небезпечною боротьбою зі злими божествами (таким як людожер Атотархо);
3) у творі він зазначений як «Пророк», «Великий Дух», «Дух Життя», «Милосердний», «Владика», що створив усі народи, накреслив путь рікам, напустив у них риби, дав індіанцям землю для ловів та населив її тваринами;
4) виліпив із глини Люльку Згоди та скликав на Раду усі племена індіанців, щоб встановити між ними мир і злагоду.
Объяснение: