Добро і зло, вірність і зрада, поетичне покликання і сіра буденщина зіткнулись у драмі-казці Лесі Українки «Лісова пісня», яка розповідає про красу людських почуттів і згубність духовного гноблення, про необхідність збереження гармонії між людиною і природою.
У ліс приходять люди, приносять свої клопоти. Голос Лукашевої сопілки пробуджує з зимового сну Мавку — «весна ніколи так ще не співала...» Дитина лісу і сільський хлопець закохуються. Перша дія — цвітіння їхнього кохання і одночасно це весняне буяння природи. На голос Лукашевої «веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти ».
У другій дії — зміліло озеро, «очерет сухопнелестить скупим листом». Природа в'яне. Почорнів жар маку. З останніми квітами та зжатим стиглим житом полягло й кохання Лукаша до Мавки. Тут ми бачимо, що роздвоєна душа юнака вагається — між поезією і прозою буття, мрією й буденністю.
На противагу Лукашеві, ніжна Мавка викликає у нас щире захоплення. «Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає», — ці слова найстисліше і найяскравіше виражають головну суть образу Мавки. Вогонь її кохання сильніший за смерть. Він допоміг їй вирватись із мертвого царства Того, що в скалі сидить. Кохання Мавка сприймає, як «огнисте дерево». У ніч першої зустрічі з Лукашем на її чолі палає зоряний вінок, а коли коханий зрадив, «всі зорі погасли в вінку і в серці». В останньому монолозі героїні безсмертя асоціюється з ясним вогнем, вільними іскрами. І, як віра й надія, знову спалахують вогні в її зоряному вінку.
Лукаш за зраду найчистіших своїх почуттів, за зраду любові тяжко покараний: Лісовик перетворив його на вовкулаку. Цей символічний епізод змушує нас задуматися про вічні моральні цінності: хто зрікся духовного життя, загасив у собі порив до прекрасного, той перестав бути людиною.
Проза життя знищує прекрасну мрію Лукаша, буденщина засмоктує, наче поліське болото. Проте мрію вбити не можна. Про це голосно співає сопілка у фіналі.
Справді, людина завжди може знайти в собі сили з будь-якої прірви свого падіння піднятися на височінь людського духу — через страждання, через усвідомлення своєї недосконалості, через самопізнання і добротворення.
Сказка- быль М. Пришвина " Кладовая солнца" одна из моих любимых книг этого писателя. Несомненно, главной мыслью произведения является единство природы и человека. Темой произведения можно назвать дружбу сестры и брата, а также дружба детей и собаки, которые сообща преодолели трудности, подстерегавшие их в лесу на болотах. Несмотря на то, что мы воспринимаем Пришвина, как писателя умело описывающего красоту природы, но автору удаётся мастерски описать все тяготы жизни детей сирот, Насти и Митраши. Дети , потерявшие отца на войне и маму, которая умерла от болезни не опустили руки, а с достоинством продолжили свой жизненный путь, не без соседей. Очень трогает концовка произведения. Испытав такие трудности, рискуя жизнью, чтобы собрать себе ягод, всё таки дети отдают корзину ягод эвакуированным ленинградским детям. Я советую каждому прочесть эту книгу. Это самая настоящая классика. Книга учит преданности, стойкости характера, доброте и дружбе,то чего сейчас так не хватает в нашей жизни.
Пришвин "Кладовая солнца" - сочинение "Любовь к человеку и природе" Для того, чтобы писать о природе, нужно не только любить, но и хорошо знать ее. Читая сказку-быль М. М. Пришвина «Кладовая солнца», сразу понимаешь, что писатель не понаслышке знаком с родным краем и всегда готов поделиться своими знаниями с читателем. Так, например, мы узнаем, что «самая сладкая клюква бывает тогда, когда она перезимует под снегом», что торфяные болота — это и есть самая настоящая кладовая солнца, потому что «горячее солнце было матерью каждой травинки, каждого цветочка, каждой болотной ягоды», которые, «умирая и разлагаясь, превращались в горячий торф». Вместе со своими героями водит нас по осеннему лесу М. М. Пришвин. Настя и Митраша — не новички в лесу, и писатель гордится, что такие маленькие жители села не только умеют самостоятельно заработать себе на хлеб, но и грамотно ведут себя в таящем неожиданности и опасности лесу. Даже попав в беду, они достойно сумели выбраться из нее, приобретая новый опыт и сделав соответствующие выводы. В сказке М. Пришвина «Кладовая солнца» природа человеку, предупреждает об опасности — нужно только уметь слышать ее голос. А для этого необходимо любить свой край, каждую веточку и цветок, каждую птичку и зайчика, как любят их главные герои сказки и сам писатель.
У ліс приходять люди, приносять свої клопоти. Голос Лукашевої сопілки пробуджує з зимового сну Мавку — «весна ніколи так ще не співала...» Дитина лісу і сільський хлопець закохуються. Перша дія — цвітіння їхнього кохання і одночасно це весняне буяння природи. На голос Лукашевої «веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти ».
У другій дії — зміліло озеро, «очерет сухопнелестить скупим листом». Природа в'яне. Почорнів жар маку. З останніми квітами та зжатим стиглим житом полягло й кохання Лукаша до Мавки. Тут ми бачимо, що роздвоєна душа юнака вагається — між поезією і прозою буття, мрією й буденністю.
На противагу Лукашеві, ніжна Мавка викликає у нас щире захоплення. «Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає», — ці слова найстисліше і найяскравіше виражають головну суть образу Мавки. Вогонь її кохання сильніший за смерть. Він допоміг їй вирватись із мертвого царства Того, що в скалі сидить. Кохання Мавка сприймає, як «огнисте дерево». У ніч першої зустрічі з Лукашем на її чолі палає зоряний вінок, а коли коханий зрадив, «всі зорі погасли в вінку і в серці». В останньому монолозі героїні безсмертя асоціюється з ясним вогнем, вільними іскрами. І, як віра й надія, знову спалахують вогні в її зоряному вінку.
Лукаш за зраду найчистіших своїх почуттів, за зраду любові тяжко покараний: Лісовик перетворив його на вовкулаку. Цей символічний епізод змушує нас задуматися про вічні моральні цінності: хто зрікся духовного життя, загасив у собі порив до прекрасного, той перестав бути людиною.
Проза життя знищує прекрасну мрію Лукаша, буденщина засмоктує, наче поліське болото. Проте мрію вбити не можна. Про це голосно співає сопілка у фіналі.
Справді, людина завжди може знайти в собі сили з будь-якої прірви свого падіння піднятися на височінь людського духу — через страждання, через усвідомлення своєї недосконалості, через самопізнання і добротворення.