Від часу створення трагедії В. Шекспіра «Ромео і Джульєтта» минуло не одне століття, але до цього часу глядачі хвилюються, стежачи за долею закоханих із Верони, а актори, що отримали роль у трагедії, сприймають це як найяскравішу подію у своєму творчому житті. «Ромео і Джульєтта» (1595) належить до першого етапу творчості видатного драматурга, коли письменник створює в основному ліричні комедії. У двох же трагедіях (друга, крім названої,- «Юлій Цезар»), незважаючи на велику кількість похмурих сцен, перемагає все ж світла основа, перемогу святкують честь і справедливість.
Головні герої «Ромео і Джульєтти» молоді, чисті серцем, живуть відчуттям величезної радості буття, а потім – безмежного щасливого почуття. Оптимізм автора в цей період його творчості виявляється сильнішим за людиноненависництво і користолюбство.
Основний леймотив трагедії – розвінчання світу феодальних відносин, ворожих людині, таких, що спотворюють її природні почуття. Ворожнеча вельможних родин Монтеккі і Капулетті, від якої страждає вся Верона, тому що вона розлючує жителів міста, робить загальне життя нестерпним. Крім того, ця ворожнеча являє собою фікцію захисту родинної честі, яку немовби захищають обидва табори. Можливо, колись цей конфлікт і мав реальну підставу, але зараз навіть пам’ять про нього щезла. Ця ворожнеча – пережиток давнього, проте воно ще має силу і здатне заважати утвердженню нової моралі, нового порядку.
Таким чином, у трагедії стикаються дві суспільно-моральні сили: дух феодальної жорстокості й помсти і принципи кохання, гармонії прийдешньої епохи Відродження. Але передусім «Ромео і Джульєтта» – найвизначніший гімн коханню. Юнак і дівчина з ворогуючих родин полюбили одне одного. Їх кохання – не тільки пристрасне почуття, яке не визнає ніяких перешкод, але й почуття, що нескінченно збагачує душу. Шекспір дуже поетично показує народження й розвиток цього високого почуття. Ось Ромео бачить Джульєтту на балу, і її краса вразила юнака:
Ее сиянье факелы затмило. Она подобна яркому берилу В ушах арапки… Любил ли я хоть раз до этих пор? О нет! то были ложные богини, Я истинной красы не знал доныне!
Нічна сцена в саду, коли Джульєтта, сидячи біля вікна, мріє про Ро-мео, а він стоячи внизу, чує її зізнання, і їх наступна бесіда, під час якої вони порозумілися,- важко знайти у світовій літературі епізоди, що дорівнюють цьому за силою виявлення почуттів.
Кохання перетворює героїв. Ніколи не вибачив би дотеперішній Ромео пихатому Тібальду в’їдливість і грубість. Люблячий Ромео стає терплячім. Кохання робить його розсудливим і по-своєму мудрим. Тільки коли Тібальд накидається на добродушного Меркуціо, Ромео береться за зброю. Джульєтта по-дитячому безпосередня й відверта. Її почуття ще дрімають. Покохавши Ромео, вона починає краще розумітися на людських взаєминах – краще, ніж її батьки, які бажають бачити нареченим Джульєтти вельможного Париса. Адже ще деякий час тому вона була ладна придивитися до Париса. І, можливо, якщо б не сталася зустріч із Ромео на балу, відбувся б ще один шлюб, досить щасливий, на підставі доччиної слухняності перед бажанням батьків. Але Джульєтта визнає за краще вмерти, ніж одружитися з нелюбим. Дівчина першою починає розмову про одруження, у її
Словах, звернених до обранця, відчувається душевна зрілість і гідність люблячої жінки:
Повір мені, і я вірніша буду, Ніж ті, що хитро удають байдужість.
Те, що Джульєтті лише тринадцять років, ще раз доводить: великі почуття доступні й юним душам. «Любви все возрасты покорны»,- скаже про це пізніше геніальний російський поет. Відданість коханому, віра в Ро-мео, рішучість, горде усвідомлення власної правоти – усе це робить Джуль-єтту найяскравішим символом найпрекраснішого людського почуття.
Герої боряться за право вільного вибору в коханні, однак вони оточені сліпою й ненависною ворожнечею. Із тією ж рішучістю, з якою Джульєтта п’є снодійне зілля, що запропонував їй чернець Лоренцо,- береться вона і за кинджал, тому що знала: коханий наклав на себе руки, бо переконався у її смерті. Розділити з ним його долю – у цьому вбачала Джульєтта свій обов’язок. Дівчина гине, тільки-но зазнавши щастя кохання, про яке мріяла і яке виплекала у своєму серці. Без Ромео життя втрачає смисл, бо двічі кохати неможливо…
Кохання Ромео і Джульєтти – нестримне, чисте й героїчне – триває лише декілька днів і протистоїть давнім поглядам і відносинам середньовічної закляклості, під владою якої перебувають Капулетті й Монтеккі. Це справжній бій за вільне життя й права людини. Трагічна загибель дітей примирила нарешті ворогуючі родини, але якою ціною! Своєю смертю закохані немовби купують перемогу нового життєвого принципу – принципу миру, дружби, кохання. Горе втрати примушує Монтеккі і Капулетті зрозуміти, що безглуздою ворожнечею вони знищили власне майбутнє. У загибелі закоханих народжується нова істина: людські почуття святіші й значніші за вікові станові забобони. Так було й так буде завжди, доки живе людина.
“Мцыри” — романтическая поэма М. Ю. Лермонтова. Сюжет этого произведения, его идея, конфликт и композиция тесно связаны с образом главного героя, с его стремлениями и переживаниями. Лермонтов ищет своего идеального героя-борца и находит его в образе Мцыри, в котором воплощает лучшие черты передовых людей своего времени. Мцыри — человек, жаждущий жизни и счастья, стремящийся к людям, близким и родным по духу. Лермонтов рисует исключительную личность, наделенную мятежной душой, могучим темпераментом. Перед нами предстает мальчик, обреченный с детства на унылое монастырское существование, которое было совершенно чуждо его пылкой, пламенной натуре. Мы видим, что уже с самых юных лет Мцыри был лишен всего, что составляет радость и смысл человеческой жизни: семьи, близких, друзей, родины. Монастырь стал для героя символом неволи, жизнь в нем Мцыри воспринимал как плен. Окружающие его люди — монахи были враждебны ему, они не могли понять Мцыри, Они отняли у мальчика свободу, но стремление к ней убить не смогли. Невольно обращаешь внимание на то, что в начале поэмы автор только намечает характер героя. Лишь слегка приоткрывают внутренний мир Мцыри внешние обстоятельства жизни мальчика. Рассказывая о “мучительном недуге” пленного ребенка, его физической слабости, М. Ю. Лермонтов подчеркивает его выносливость, гордость, недоверчивость, “могучий дух”, который он унаследовал от предков. Полностью же характер героя раскрывается в его исповеди чернецу, которая составляет основу поэмы. Взволнованный монолог умирающего Мцыри вводит нас в мир его сокровенных дум, тайных чувств и стремлений, объясняет причину его побега. Она проста. Все дело в том, что “душой дитя, судьбой монах”, юноша был одержим “пламенной страстью” к свободе, жаждой жизни, которая звала его “в тот чудный мир тревог и битв, где в тучах прячутся скалы, где люди вольны, как орлы”. Мальчик хотел обрести утраченную родину, узнать, что такое настоящая жизнь, “прекрасна ли земля”, “для воли иль тюрьмы на этот свет родимся мы”: ..Я видел у других Отчизну, дом, друзей, родных. А у себя не находил Не только милых душ — могил! Также Мцыри стремился познать самого себя. И этого он смог добиться только в дни, проведенные на воле: Ты хочешь знать, что делал я На воле? Жил — и жизнь моя Без этих трех блаженных дней Была 6 печальней и мрачней Бессильной старости твоей. За три дня своих скитаний Мцыри убедился в том, что человек рожден свободным, что он “быть бы мог в краю отцов не из последних удальцов”. Перед юношей впервые раскрылся мир, который был недосягаем для него в монастырских стенах. Мцыри обращает внимание на каждую предстающую его взору картину природы, вслушивается в многоголосный мир звуков. А красота и великолепие Кавказа просто ослепляют героя, в его памяти сохраняются “пышные поля, холмы, покрытые венцом древ, разросшихся кругом”, “горные хребты, причудливые, как мечты”. Яркость красок, многообразие звуков, великолепие беспредельно голубого свода ранним утром — все это богатство пейзажа наполнило душу героя ощущением слияния с природой. Он чувствует ту гармонию, единение, братство, которые не дано было ему познать в обществе людей: Кругом меня цвел божий сад; Растений радужный наряд Хранил следы небесных слез, И кудри виноградных лоз Вились, красуясь меж дерев... Но мы видим, что этот восхитительный мир таит в себе много опасностей. Мцыри пришлось испытать и страх “грозящей бездны на краю”, и жажду, и “страданье голода”, и смертельную схватку с барсом. Умирая, юноша просит перенести его в сад: Сияньем голубого дня Упьюся я в последний раз. Оттуда виден и Кавказ! Быть может, он с своих высот Привет прощальный мне пришлет... Лермонтов показывает, что в эти последние минуты для Мцыри нет ничего ближе природы, для него ветерок с Кавказа — единственный друг и брат. На первый взгляд может показаться, что герой потерпел поражение. Но это не так. Ведь он не побоялся бросить вызов своему монастырскому существованию и сумел прожить жизнь именно так, как хотел — в боренье, поиске, в стремлении к свободе и счастью. Мцыри одерживает нравственную победу. Таким образом, счастье и смысл жизни главного героя поэмы заключается в преодолении духовной тюрьмы, в страсти к борьбе и свободе, в стремлении стать хозяином, а не рабом судьбы. В образе Мцыри Лермонтов отразил реальные черты лучших людей эпохи 30-х годов XIX столетия, попытался заставить своих современников отказаться от пассивности, апатии, безразличия, восславил внутреннюю свободу человека.
Мцыри — человек, жаждущий жизни и счастья, стремящийся к людям, близким и родным по духу. Лермонтов рисует исключительную личность, наделенную мятежной душой, могучим темпераментом. Перед нами предстает мальчик, обреченный с детства на унылое монастырское существование, которое было совершенно чуждо его пылкой, пламенной натуре. Мы видим, что уже с самых юных лет Мцыри был лишен всего, что составляет радость и смысл человеческой жизни: семьи, близких, друзей, родины. Монастырь стал для героя символом неволи, жизнь в нем Мцыри воспринимал как плен. Окружающие его люди — монахи были враждебны ему, они не могли понять Мцыри, Они отняли у мальчика свободу, но стремление к ней убить не смогли.
Від часу створення трагедії В. Шекспіра «Ромео і Джульєтта» минуло не одне століття, але до цього часу глядачі хвилюються, стежачи за долею закоханих із Верони, а актори, що отримали роль у трагедії, сприймають це як найяскравішу подію у своєму творчому житті. «Ромео і Джульєтта» (1595) належить до першого етапу творчості видатного драматурга, коли письменник створює в основному ліричні комедії. У двох же трагедіях (друга, крім названої,- «Юлій Цезар»), незважаючи на велику кількість похмурих сцен, перемагає все ж світла основа, перемогу святкують честь і справедливість.
Головні герої «Ромео і Джульєтти» молоді, чисті серцем, живуть відчуттям величезної радості буття, а потім – безмежного щасливого почуття. Оптимізм автора в цей період його творчості виявляється сильнішим за людиноненависництво і користолюбство.
Основний леймотив трагедії – розвінчання світу феодальних відносин, ворожих людині, таких, що спотворюють її природні почуття. Ворожнеча вельможних родин Монтеккі і Капулетті, від якої страждає вся Верона, тому що вона розлючує жителів міста, робить загальне життя нестерпним. Крім того, ця ворожнеча являє собою фікцію захисту родинної честі, яку немовби захищають обидва табори. Можливо, колись цей конфлікт і мав реальну підставу, але зараз навіть пам’ять про нього щезла. Ця ворожнеча – пережиток давнього, проте воно ще має силу і здатне заважати утвердженню нової моралі, нового порядку.
Таким чином, у трагедії стикаються дві суспільно-моральні сили: дух феодальної жорстокості й помсти і принципи кохання, гармонії прийдешньої епохи Відродження. Але передусім «Ромео і Джульєтта» – найвизначніший гімн коханню. Юнак і дівчина з ворогуючих родин полюбили одне одного. Їх кохання – не тільки пристрасне почуття, яке не визнає ніяких перешкод, але й почуття, що нескінченно збагачує душу. Шекспір дуже поетично показує народження й розвиток цього високого почуття. Ось Ромео бачить Джульєтту на балу, і її краса вразила юнака:
Ее сиянье факелы затмило. Она подобна яркому берилу В ушах арапки… Любил ли я хоть раз до этих пор? О нет! то были ложные богини, Я истинной красы не знал доныне!Нічна сцена в саду, коли Джульєтта, сидячи біля вікна, мріє про Ро-мео, а він стоячи внизу, чує її зізнання, і їх наступна бесіда, під час якої вони порозумілися,- важко знайти у світовій літературі епізоди, що дорівнюють цьому за силою виявлення почуттів.
Кохання перетворює героїв. Ніколи не вибачив би дотеперішній Ромео пихатому Тібальду в’їдливість і грубість. Люблячий Ромео стає терплячім. Кохання робить його розсудливим і по-своєму мудрим. Тільки коли Тібальд накидається на добродушного Меркуціо, Ромео береться за зброю. Джульєтта по-дитячому безпосередня й відверта. Її почуття ще дрімають. Покохавши Ромео, вона починає краще розумітися на людських взаєминах – краще, ніж її батьки, які бажають бачити нареченим Джульєтти вельможного Париса. Адже ще деякий час тому вона була ладна придивитися до Париса. І, можливо, якщо б не сталася зустріч із Ромео на балу, відбувся б ще один шлюб, досить щасливий, на підставі доччиної слухняності перед бажанням батьків. Але Джульєтта визнає за краще вмерти, ніж одружитися з нелюбим. Дівчина першою починає розмову про одруження, у її
Словах, звернених до обранця, відчувається душевна зрілість і гідність люблячої жінки:
Повір мені, і я вірніша буду, Ніж ті, що хитро удають байдужість.Те, що Джульєтті лише тринадцять років, ще раз доводить: великі почуття доступні й юним душам. «Любви все возрасты покорны»,- скаже про це пізніше геніальний російський поет. Відданість коханому, віра в Ро-мео, рішучість, горде усвідомлення власної правоти – усе це робить Джуль-єтту найяскравішим символом найпрекраснішого людського почуття.
Герої боряться за право вільного вибору в коханні, однак вони оточені сліпою й ненависною ворожнечею. Із тією ж рішучістю, з якою Джульєтта п’є снодійне зілля, що запропонував їй чернець Лоренцо,- береться вона і за кинджал, тому що знала: коханий наклав на себе руки, бо переконався у її смерті. Розділити з ним його долю – у цьому вбачала Джульєтта свій обов’язок. Дівчина гине, тільки-но зазнавши щастя кохання, про яке мріяла і яке виплекала у своєму серці. Без Ромео життя втрачає смисл, бо двічі кохати неможливо…
Кохання Ромео і Джульєтти – нестримне, чисте й героїчне – триває лише декілька днів і протистоїть давнім поглядам і відносинам середньовічної закляклості, під владою якої перебувають Капулетті й Монтеккі. Це справжній бій за вільне життя й права людини. Трагічна загибель дітей примирила нарешті ворогуючі родини, але якою ціною! Своєю смертю закохані немовби купують перемогу нового життєвого принципу – принципу миру, дружби, кохання. Горе втрати примушує Монтеккі і Капулетті зрозуміти, що безглуздою ворожнечею вони знищили власне майбутнє. У загибелі закоханих народжується нова істина: людські почуття святіші й значніші за вікові станові забобони. Так було й так буде завжди, доки живе людина.