прототипом образу івана сили стала реальна людина — іван фірцак (сценічне ім’я — кротон), якого на закарпатті знають усі. кротон довгі роки виступав із цирком, і своїми силовими номерами дивував усіх. глядачі десятків країн аплодували атлетові, але, повернувшись на україну, він змушений був виживати і за мізерну плату влаштовувати імпровізовані «гастролі» у дворах.
на жаль, ми такий народ, який не цінує своїх героїв, коли вони живі, але добре, що хоч і через сорок років після смерті богатиря про нього згадали небайдужі до історії країни люди. а те, що іван фірцак належить історії україни, ні в кого не викликає сумнівів, адже протягом багатьох років він прославляв нашу країну у світі.
«неймовірні пригоди івана сили», попри казкову форму, — твір про реальне життя, у якому поряд із благородством існує зажерливість і брехливість. о. гавриш відтворив історію незаслужено забутого українського силача, але все-таки це художній твір, а тому в ньому діють придумані автором герої.
іван сила виріс серед чудової карпатської природи у великій родині. батько вирядив хлопця з дому, бо не міг прогодувати малолітнього богатиря, адже той їв за чотирьох. шукаючи долі в місті, іван ще з перших самостійних кроків зазнав неприємних пригод: у поїзді «легенько потряс» нахабу, синка начальника, заступився за міху голого, вокального злодюжку, у місті знехотя переміг у вуличному бою знаного бійця. звичайно ж, такий хлопчина не міг не звернути на себе увагу тренера брякуса, який запросив хлопця до себе і вмовив тренуватися. брякус заборонив горянину за копійки тягати мішки на вокзалі, давав хлопцеві гроші, тренував, щоб той не зашкодив здоров’ю, виховував у ньому риси майбутнього чемпіона. загибель тренера вразила івана, адже хлопець знову залишився сам на сам із життям у великому місті, яке він не розумів. чесний, відкритий, благородний, іван ще не раз потрапляв у халепи, але завжди знаходив достойний вихід із найскладніших ситуацій. автор не погрішив проти закону жанру, адже в казках завжди перемагає добро і благородство.
Одного разу, коли ще це село не мало назви, вийшов чоловік по дрова до лісу. Чує якийсь то шепіт. Зі страху заліз чолов'яга на дерево. Тільки ото він відірвав ноги від землі, як звідки то виявився вовк. Дивний якись. Ходи на двох лапах, та має роги. Та напевно був він головний, не сам він був, був зі двома своїми друзями. Такими же.
- Де були? Чого поганого наробили? - питає той що головний.
- Во-о-овче, брате...
- Скільки раз вам говорив не називайте мене брате! - обірвав він друзів.
- Во-о-овче, підслухали ми що в одному селі, хочуть вибрати для села ім'я.
- А мені що з того? Але ж.. Погодьте-погодьте... Назву говорите? То вони повинні назвати його начість мене! Село "Вовче"! Тоді, ось що я вам олупам говорю, йдіть й запугайте людей, щоб назвали село му. Або порву я вас своїми рогами.
А чолов'яга той, все чув! Пішов він до головного у селі та розповів йому усе що знав. Він неповірив, та загнав його до дому.
***
Так вовки й зробили. Коли оголосили вибори назви, вони заскочили до ради та почали усе громити. Та вийшов туди і чолов'яга той, та зі собою взяв ножа. А як вовки на нього кинулись він їх зарізав. Але вовк-головний на тому не щупинився. Вирішив він теж напасти. Чолов'яга і його зарізав. З тих пір гуляє по тій залі, де те все проісходило три привида вовків. А щоб вони й надалі не діставали мешканців, вирішив голова села так і назвати село. Віднині те село назівають село "Вовче".