У повісті Івана Франка «Захар Беркут» розповідається про давні подіі, коли народ Тухольщини боронив свою землю від монголо-татарської навали.
З дійових осіб повісті мені найбільш сподобається молодший син Захара Беркута Максим. Мужній, відважний, сміливий, гордий юнак не може не сподобатися. Він - справжній патріот своєї землі. Коли монголо-татари прийшли на його землю, Максим серед перших встав на її захист.
Коли поранений Максим потрапив у полон, він вважає, що полон гірший за смерть. «Життя в неволі нічого не варте, краще смерть», - каже він. Коли боярин Тугар Вовк пропонує Максимові волю за вихід монголів з котловини, що перетворилася для них на пастку, Максим гордо відмовляється, бо не хоче купувати собі життя за таку ціну і вважає за краще загинути. Він залишається патріотом своєї землі, всого народу і не заплямовує своєї честі.
Коли Мирослава, кохана Максима, пропонує йому вибратися з табору, переодягнувшись у її одяг, Максим теж відмовляється, бро не хоче ризикувати її життям. Цим він показує, яка він благородна людина.
Максим мені дуже подобається, бо навіть у вкрай тяжких умовах зміг зберегти в собі найкращі людські риси: сміливість, благородство, любов до рідної землі.
Жили колись два брати — багатий і бідний. От бідний помер, а син його якось запитав у дядька, як краще жити — правдою чи неправдою.
Дядько сказав, що, звичайно ж, неправдою, бо на світі залишилася сама тільки кривда. Засперечалися племінник із дядьком і вирішили піти в людей попитати.
Пішли вони дорогою. Хто не зустрічався — чи заробітчанин, чи пан, чи піп — усі казали, що неправдою жити краще.
Довелося небожеві (племінникові) віддати багатому дядькові худобу, як домовлялися, й зостатися голому, босому та голодному. Вирішив хлопець повіситися з горя. Пішов до лісу, а там вовк його налякав. Заліз небіж на дерево, сидить, а тут чорти позбігалися —хваляться, хто яку капость людям зробив і як можна від тієї напасті позбавитися. Наслухався всього того хлопець та й пішов людей виручати. У місті загатив греблю деревами навхрест, як чорти казали, й отримав винагороду — сто карбованців і пару коней з коляскою та кучером, її іншому місті викопав кущ малини й забезпечив усіх водою, якої вже давно там не було. Городяни наділили його всіляким багатством. Далі парубок пішов королівську дочку лікувати. Зробив усе, як у чортів підслухав, — і королівна одужала. На радощах віддав Король дочку за того парубка. По смерті старого короля молодий і королевич став на його місці.
Якось у це королівство приїхав купець — його дядько. Племінник його одразу впізнав, а дядько — ні. Як закінчив купець торгу-пати, покликали його до королівського палацу. Тоді й признався король, що він — той самий небіж, який безвісти пропав. Сказав ще, що правдою все-таки краще жити, ніж кривдою, та й розповів свою історію.
Дядькові стало заздрісно — захотів він стати ще багатшим. Пішов до лісу на те саме місце, то чорти його там і вхопили.
З дійових осіб повісті мені найбільш сподобається молодший син Захара Беркута Максим. Мужній, відважний, сміливий, гордий юнак не може не сподобатися. Він - справжній патріот своєї землі. Коли монголо-татари прийшли на його землю, Максим серед перших встав на її захист.
Коли поранений Максим потрапив у полон, він вважає, що полон гірший за смерть. «Життя в неволі нічого не варте, краще смерть», - каже він. Коли боярин Тугар Вовк пропонує Максимові волю за вихід монголів з котловини, що перетворилася для них на пастку, Максим гордо відмовляється, бо не хоче купувати собі життя за таку ціну і вважає за краще загинути. Він залишається патріотом своєї землі, всого народу і не заплямовує своєї честі.
Коли Мирослава, кохана Максима, пропонує йому вибратися з табору, переодягнувшись у її одяг, Максим теж відмовляється, бро не хоче ризикувати її життям. Цим він показує, яка він благородна людина.
Максим мені дуже подобається, бо навіть у вкрай тяжких умовах зміг зберегти в собі найкращі людські риси: сміливість, благородство, любов до рідної землі.