Про міцність народних традицій східне прислів’я оповідає, що старі дерева не гнуться, а сиві ріки не висихають. Пісня є однією із святинь нашого українського народу, його найціннішим духовним скарбом. Здавна Україна славилася піснями, які дбайливо передавалися від покоління до покоління. Пісня ніби цілюще джерело, з якого б скільки не пив, а більше пити хочеться. В українській пісні кохання, ласка, тривога.
Тут трепет материнської душі, світ добра, краси і справедливості. Скільки ж пісень склали люди, аби висловити свою палку любов до краю,де народилися і живуть. В них оспівується наше минуле, незламність духу, нескореність, сила та слава.
З піснею пов’язані вікові поривання українців до омріяної незалежності, яка в наш час стала реальністю. Саме в пісні поєднане минуле, сучасне та майбутнє рідного народу, його погляди, світобачення і психологія.
Пісня – це характер, могутність, духовна скарбниця народу, це дорогоцінна спадщина, яка дісталась нам від минулих століть. Прекрасні, мелодійні, милозвучні пісні ллються живлющими струмочками, надихають, збагачують та облагороджують. У піснях народ передає з покоління в покоління набутий досвід, культуру і традиції. З їх до люди обмінюються думками, переживаннями, ідеями, висловлюють свої почуття. Пісня – це знаряддя, яке здійснює зв’язок поколінь.То ж пишаймось і плекаймо кожне слово рідної пісні, передане нам у спадок від наших предків.
ответ: она була останньою.
Народилася не ранньою весною, як всі її сестри та брати. Було тоді вже тепле, ясне, веселе літо. Тим-то вона була найменшою в родині, "мізинчиком", її дуже жаліли й любили, але ж любили не тільки за те, що була вона манісінька, як кошенятко. Була вона добра, лагідна, плоха, звичайненька, слухняна, роботяща. А, граючись з іншими малими Хухами, радо приставала на всяку забавку, до якої її кликали. І ніколи ніхто не бачив, щоб вона колись гнівалась, чи була роздратованою, або ж мала якісь примхи.
Коротко кажучи, це була дуже гарна Хушка, може, ліпша, як всі інші Хухи в тому лісі.
Звали її Моховинка.
Ми, люди, всіх Хух звемо просто Хухами, так само, як і вони кажуть на всіх нас просто Люди. А тим часом Хухи бувають різні. Ті, що живуть у лісі, звуться лісовими; ті, що по проваллях та скелях - печерницями; що понад річками та озерами - очеретянками; ті, що у високій траві та бур'янах - бур'янками. Бувають ще: степовички, байрачні, левадні. Тільки немає болотянок, бо всі Хухи, як котики, не люблять вогкого.
Моховинка була зроду лісовою Хухою. Й не тільки лісовою, а ще й боровинкою, бо народилася вона у густому-густому старому бору, де споконвіку жив увесь її славний рід. Відомо ж бо, що Хухи з роду в рід живуть по одних і тих самих місцях. Переселяються ж тоді, коли щось зруйнує милу їм їхню батьківщину.
А це буває дуже, дуже тяжко, й вони гірко плачуть. Правда, люди здебільшого того плачу не розуміють, думають, що то стогне вітер, чи скриплять дерева в лісі, або пищать миші в полі. Бо ж люди дуже рідко помічають та розуміють чужі сльози...
Однак тому великому бору, в якім жила Моховинка, нічого не загрожувало. Лісник доглядав, щоб ніхто не кинув сірничка, хлопці глибоко всередину ходити боялися, рубали ж ліс тільки невеликими частками, й він швидко виростав знову.
В тім бору, між корінням великої сосни, зробила на осінь Моховинка собі хатку. Заблудити вона не могла ніколи, бо ту сосну легко було впізнати: на прикорні вона ділиться на три товстих стовбури. Моховинка заложила всі дірки сосновими галузками, а щілини й ізокола, й зсередини - м'яким зеленим мохом.
Була вона й сама така пухка, як мох. Мала довгу вовничку, що, мов шовком, вкривала все її тільце. Сама тільки мордочка була голенька й нагадувала садову жовто-фіалову квіточку - "братки". Та були ще в неї голенькі зісподу, рожеві лапки.
Объяснение: