Першим, хто сказав світові правду про 1933 рік, його причини і наслідки, став автор роману "Марія" Улас Самчук. Написаний у високому стилі хроніки життя жінки-селянки, роман підносить її образ до символу України, багатостраждальної нашої землі.
Як син і виразник інтересів українського селянства, письменник зразу ж вловив увесь розмах нашої національної трагедії. Високого трагедійного звучання твір набуває поступово. З перших сторінок іде навіть трохи ідилічний опис життя і побуту українських селян з їх буднями і святами, радощами і клопотами. Зовсім інше, моторошне враження справляють останні розділи роману. Автор підносить їх до рівня трагедійного національного епосу: всі головні герої — гинуть. Особиста трагедія жінки-матері стала трагедією всієї України. Образ Марії — найбільш ємний і значущий. Автор продумав усе до деталей, починаючи з біблійного імені. Жодного разу ніхто в романі не назвав її Марійкою чи Марусею. Від колиски і до жахливої і голодної смерті вона — Марія. "Коли ж її тепла і радісна мати селянка Оксана виймала з довгої пазухи груди, Марія здалеку відчувала їх, моргала усточками й намагалася продерти свої майбутні оченята… Тридцять днів гаснула сама Марія — покинута, одинока".
Жахи цієї смерті У.Самчук змальовує з такою документальною точністю, що ми спізнали лише в останні роки зі спогадів очевидців та жертв голодомору, які залишилися живими і змогли "заговорити" лише у незалежній Україні.
Роман "Марія" — роман-спалах, роман-реквієм, роман-набат. Надрукований 1934 р. у Львові, він дуже довго ішов до своїх читачів. По-стефанівськи "коротко, сильно і страшно" описує Улас Самчук голодний 1933 рік. До зображення життя своїх героїв автор підходить з мірою українського вітаїзму — життєствердження.
"Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п'ятдесят вісім днів. Стільки разів сходило для неї сонце, стільки разів переживала насолоду буття, стільки разів бачила або відчувала небо, запах сонячного тепла й землі".
Попри трагічну тональність останніх розділів твору, роман У.Самчука сповнений життєстверджуючим пафосом: український народ безсмертний, і він має своє майбутнє. Тому так актуально звучить заклик Гната до уцілілих від голоду односельців, скомпонований у біблійному стилі: "Затямте ви, сини і дочки великої землі… Затямте, гнані, принижені, витравлені голодом, мором! Нема кінця нашому життю. Горе тобі, зневірений, горе тобі, виречений самого себе!.. Кажу вам правду велику: краще буде Содомові й Гоморрі в день страшного суду, ніж вам, що відреклися й плюнули на матір свою!..".
Утіливши у своїй творчості гірку долю українського народу в ХХ столітті, письменник та його роман "Марія" тепер уже назавжди залишаться в історії української літератури.
На мою думку усі батьки дуже добрі! Кожна мама піклується про свою дитину,як кішка за кошенят. Я дякую батькам за те що,завдяки їм на світ з'явилась я! Своїх батьків я люблю за те що: Коли я прийду до мами з якоюсь проблемою вона завжди до підтримає і дасть гарну пораду,коли мені погано мама до взагалі за те що з мамою можна теревенити часами і не помічати як летить швидко час. Папу я люблю за те що коли мені знадобиться його до він до мені татусь завжди допомагав з працею і я йому за це дякую. Взагалі я дуже люблю своїх батьків,вони дуже добрі,чесні і просто хороші люди. Коли у мене в майбутньому будуть діти я хочу щоб вони мене цінували так,як я ціную своїх батьків зараз!
Капелька росы Город окутал туман. Маленькие снежинки неспешно украсили всё вокруг белоснежным покрывалом. Природа преобразилась, радуясь своему обновлению. В воздухе повеяло ароматом чуда. В Москву пришла настоящая зима. А далеко- далеко, где вечное лето, ласковое и тёплое море, среди деревьев с экзотическими плодами, диковинными цветами и удивительными животными, высился дворец. Дворец стоял в заповедном месте - горные вершины преграждали путь любому человеку, который хотел попасть в это место со злыми намерениями, но перед добрым человеком, эти неприступные скалы, как по мановению волшебной палочки, расступались. В этом замке, как и положено в сказке, жила принцесса. Все девочки царских кровей вредные и заносчивые, но в этом замке жила удивительная принцесса. Будучи малюткой, эта принцесса не капризничала, более того, ни разу никто не слышал, чтобы она кричала или плакала. Девочка была всегда приветлива и мила, дружелюбна и весела. Родители души не чаяли в своей единственной дочери. Принцессе дарили много игрушек, но к игрушкам маленькая принцесса была равнодушна. Больше всего принцесса любила гулять по саду, слушать щебетание птиц, и лепетать со зверьками, которые её каждое утро навещали. Когда принцесса заходила в сад, розы, величественно кланялись и говорили: "она прекраснее всех на свете". Удивительная принцесса не умела говорить, а, может, просто не хотела. Многие знахари, лекари и врачеватели приезжали во дворец, чтобы выяснить, чем же болеет, удивительная принцесса. Но, принцесса ничем не болела. Она была всегда добродушна и весела, но говорить не хотела. Сначала, король и королева очень горевали, но шло время, а принцесса, не умея говорить, научилась великолепно играть на музыкальных инструментах, прекрасно сочинять стихи, и она обладала ещё дюжиной талантов, которые не по силе были тем, у кого был голос. Время шло. Много прекрасных принцев, прознав про удивительную принцессу и увидев её портрет, пытались проникнуть в замок, но горные вершины никого не хотели пропускать, они надёжно защищали всех обитателей замка от корыстных и злых людей. Однажды, в тех местах появился принц. Принц не был, подобно другим искателям сердца прекрасной принцессы, богат. Принц был беден, его маленькое царство, которое ему досталось по наследству, было крошечным. Единственным богатством, которым обладал принц – было его доброе сердце – лучшее сокровище на земле. Неприступные скалы раздвинулись перед принцем, приглашая в заповедное место. Принц не знал, что в столь восхитительных местах живёт принцесса. Юный принц был представлен принцессе и, конечно, полюбил её с первого взгляда. Милая принцесса тоже полюбила принца,но красавица была очень скромна, да и не подобает юной принцессе бросаться на шею принцу, пусть даже самому хорошему. Сказать о том, что принц нравится, принцесса тоже не могла - она ведь не умела говорить много времени, и принц терзаемый любовью, решил уехать из тех мест, чтобы забыть удивительную принцессу. Он понял, что принцесса никогда не сможет полюбить принца. На прощание принц решил сделать принцессе подарок. Юноша пришёл на рассвете. Только-только солнце показалось над морской гладью. Принц постучался в покои к принцессе. - Я уезжаю навсегда, - сказал принц. Я хотел бы, чтобы Вы меня вспоминали. У Вас есть всё. Я же хочу подарить Вам вот это! В протянутых руках принца был лист кувшинки, на котором, переливаясь всеми цветами радуги, как маленький бриллиант, лежала маленькая капля росы. Принцесса от удивления вскрикнула: - Какая прелесть! Так, ничтожная капля росы, сохранившая не только лучи солнца и природную красоту, но и впитавшая искреннюю любовь принца, заставила заговорить принцессу... Впрочем, это уже совсем другая сказка...
Як син і виразник інтересів українського селянства, письменник зразу ж вловив увесь розмах нашої національної трагедії. Високого трагедійного звучання твір набуває поступово. З перших сторінок іде навіть трохи ідилічний опис життя і побуту українських селян з їх буднями і святами, радощами і клопотами. Зовсім інше, моторошне враження справляють останні розділи роману. Автор підносить їх до рівня трагедійного національного епосу: всі головні герої — гинуть. Особиста трагедія жінки-матері стала трагедією всієї України. Образ Марії — найбільш ємний і значущий. Автор продумав усе до деталей, починаючи з біблійного імені. Жодного разу ніхто в романі не назвав її Марійкою чи Марусею. Від колиски і до жахливої і голодної смерті вона — Марія. "Коли ж її тепла і радісна мати селянка Оксана виймала з довгої пазухи груди, Марія здалеку відчувала їх, моргала усточками й намагалася продерти свої майбутні оченята… Тридцять днів гаснула сама Марія — покинута, одинока".
Жахи цієї смерті У.Самчук змальовує з такою документальною точністю, що ми спізнали лише в останні роки зі спогадів очевидців та жертв голодомору, які залишилися живими і змогли "заговорити" лише у незалежній Україні.
Роман "Марія" — роман-спалах, роман-реквієм, роман-набат. Надрукований 1934 р. у Львові, він дуже довго ішов до своїх читачів. По-стефанівськи "коротко, сильно і страшно" описує Улас Самчук голодний 1933 рік. До зображення життя своїх героїв автор підходить з мірою українського вітаїзму — життєствердження.
"Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п'ятдесят вісім днів. Стільки разів сходило для неї сонце, стільки разів переживала насолоду буття, стільки разів бачила або відчувала небо, запах сонячного тепла й землі".
Попри трагічну тональність останніх розділів твору, роман У.Самчука сповнений життєстверджуючим пафосом: український народ безсмертний, і він має своє майбутнє. Тому так актуально звучить заклик Гната до уцілілих від голоду односельців, скомпонований у біблійному стилі: "Затямте ви, сини і дочки великої землі… Затямте, гнані, принижені, витравлені голодом, мором! Нема кінця нашому життю. Горе тобі, зневірений, горе тобі, виречений самого себе!.. Кажу вам правду велику: краще буде Содомові й Гоморрі в день страшного суду, ніж вам, що відреклися й плюнули на матір свою!..".
Утіливши у своїй творчості гірку долю українського народу в ХХ столітті, письменник та його роман "Марія" тепер уже назавжди залишаться в історії української літератури.