У сиву давнину, коли тільки розпочиналося на світі життя, з’явився в одному краю птах Кук, котрий їв інших пташок. Стали птахи мудрувати, як його спекатися. Вирішили, що краще їм переселитися в інші краї, тоді Кук, не маючи чого їсти, здохне.
Так птахи і зробили — полетіли на край світу, а Кука залишили самого.
Минув якийсь час. Вирішили птахи послати когось із своїх подивитися, чи ще живий Кук. Послали ластівку.
Кук, вже добре зголоднілий, забачивши ластівку, напав на неї, але в’юнка ластівка вирвалася з його лабет. Тільки кілька пір’їнок з її хвоста лишилося в Кука. От з того часу хвіст у ластівки наче обрізаний.
Повернулася ластівка й розповіла птахам про Кука. Згодом у рідні краї надумала полетіти зозуля, але вона знесла яєчка і саме збиралася їх висиджувати. За неї інші птахи погодилися пташенят висиджувати. Полетіла зозуля і також застала Кука ще живого, але вже зовсім худого і безсилого, тому стрибнула на нього і одразу заклювала. Полетіла зозуля до пташок і ще здалека закувала:
— Ку-ку, ку-ку!
Птахи повернулися в рідні краї, а зозулиних діток довелося з того часу іншим пташкам висиджувати, бо зозуля відтоді нічого більше не робить, як тільки вихваляється, що заклювала Кука.
Ось і настала прекрасна пора. І це осінь.
Осінь - чарівниця яка своїми різнокольоровими барвами розмальовує дерева. Весь ліс стоїть в жовтих, червоних та помаранчевих кольорах. Білочки готують запаси перед суворою зимою. Ведмідь готується до сну. Птахи відлітають у теплі краї. Тільки сіренький зайчик збирається одягнути шубку. Теплий та грайливий вітерець шелестить листям. І десь з оклоці чутно дитячий сміх. Щасливі діти збирають букети з листя і потім дарують мамам. Але скоро закінчиться осіньі настане холодна зима.
Объяснение:
З першої ж хвилини Шевченко відчував себе в солдатському строю безпорадним. Усе його єство протестувало проти цього насильства, безглуздого фізичного виснажування. Цей внутрішній опір підсвідомо надавав його рухам незграбності.
Муштра тривала добрих дві години. Потім було навчання. Шевченкові дали рушницю, навчили розбирати й збирати її. Після цього –знову муштра. По тому довелося задихатися від смороду в розпеченій сонцем казармі. Махорковий дим їв горло й очі. Боліла голова, нестерпно нили натруджені ноги. В душі бився розпач від свідомості того, що він приречений на фізичні муки й духовне отупіння.
Спливав день за днем, і кожен з них був точним повторенням минулого. І ось прийшла неділя.Як завжди, вранці розбудив його барабан.
Як завжди, вивели солдатів на перевірку. Після сніданку їх повели до церкви, а потім усі розійшлися хто куди.
Шевченко обігнув церкву й пішов курною вулицею, заваленою сміттям. Пройшов повз будинок священика й чепурні офіцерські будиночки. Далі пішли дерев’яні, потемнілі від часу хати уральських козаків. Ще далі – жалюгідні подоби людського житла, непобілені, обмазані глиною. Їхні низенькі пласкі дахи були на рівні людського зросту, а вікна біля самої землі.
Вийшовши нарешті з Орська, Шевченко крутим берегом збіг до Уралу. Він пішов уздовж ріки і йшов довго-довго, заглиблений у свої невеселі думи. Річка крутим звивом повернула убік, а Кобзар все йшов і йшов. Врешті-решт він зупинився і повів навкруги очима.
Неосяжний степ замкнув навколо нього свою круглу пласку чашу, вкриту блакитною півкулею неба. Тихо й порожньо було тут, ані птахів, ані тушканчика, ані цікавого ховрашка.
Один! Один! Не існує гіршої муки для митця, ніж бути позбавленим змоги творити...
У розпачі впав він обличчям у траву і розридався. Розпач наче танув у сльозах і відступав од душі. Поступово замість одчаю душа його сповнювалась рішучістю. Шевченко звівся на ноги. Погляд його став твердим. Розмашним кроком рушив він цілиною, підминаючи шпичасті будяки й сіруватий полин.
У казармі було майже порожньо. Шевченко відчинив свою шафу, взяв кілька схованих там аркушів паперу, пішов у степ, за вали.
Там, на березі тихої Орі, порослої густим очеретом, зшив він собі малесеньку книжечку й записав до неї свій перший невільницький вірш.
сорі шо може забагато